Дмитрик. Бабусю, ми
були сьогодні в музеї і бачили фігури кам’яних баб. їх привезли туди з
наших південних степів. Уявляєш, їм уже дев’ять чи десять століть!
Яся. На деяких я побачила разки намиста. Не справжнього, а висіченого з каменю.
Бабуся. До каміння в наших далеких пращурів була особлива увага.
Камінню поклонялися, його боялися, йому приносили жертви. За давніми
народними віруваннями, каміння могло народжувати людей, а люди могли
перетворюватися на каміння.
Яся. То, може, ці кам’яні баби — люди, перетворені на каміння?
Бабуся. Таке, очевидно, буває тільки в казках. Але в нашій мові є
багато цікавих висловів. У них згадують нібито про каміння, а насправді
говорять про характер людини. Кажемо, що хтось має кам’яне серце,
тобто це про байдужу, нечуйну людину, яка не відгукується на чужий біль.
Дмитрик. Я ще чув: «Вона закам’яніла».
Бабуся. Так кажуть, коли хтось дуже злякався, почув страшну звістку.
Яся. У кам’яних баб серця не було, але, мені здається, вони відчували час — усі віки, які проминули на цій землі.
Запам’ятаймо!