Сліди війни
в моїй родині
Про
фронтовиків, які пройшли всю війну й зустріли перемогу біля стін Рейхстагу сказано
дуже багато, зібрано й записано безліч цікавого, героїчного матеріалу. Та
чомусь рідко ми згадуємо тих бійців, яких ворожі кулі і снаряди зробили
каліками в перші ж дні війни. Які відчули на собі розпач відступів, гіркоту
поразок. Через каліцтва, отримані в перших сутичках з фашистами, вони не змогли
взяти участь в великому переломі, який стався під Сталінградом, а тим паче
дійти до Берліна і насолодитися п'янким почуттям перемоги.
Хотілося
б розказати про людей, які, на мою думку, заслуговують на нашу пам'ять і повагу
та показати це на прикладі життя мого прадіда Гончаренка Анатолія Єрофейовича.Гончаренко
А.Є. народився 5 березня 1919 року в селі Вербівка в хліборобській родині
Гончаренків Єрофія та Марії. Анатолій був старшим із восьми дітей. Сім'я жила
бідно. Чоботи були одні на всіх та й окремий одяг носили по черзі. Про голод
1932-33 років тринадцятирічний Анатолій запам'ятав дуже добре. З горем
пополам хлопець закінчив шість класів і пішов працювати в місцевий колгосп
ковалем. Весною 1937 року був призваний до лав Радянської Армії. Службу
розпочав на кордоні з Латвією рядовим солдатом. Військову присягу прийняв у січні
1939 р. Пройшовши навчання по підготовці молодшого командного складу, отримав
звання старшого сержанта. З травня 1939 р. по червень 1940 р. був командиром
відділення на прикордонній заставі. Війну зустрів у званні старшини .
Про початок
війни прадід згадував так:
Усе трапилося на світанку. Антон
крізь сон почув жахливий і такий знайомий звук. Знайомий, бо напередодні разом
з товаришами чув його далекий відгомін. А тепер так близько! А тільки вчора
командир перед строєм виголосив: "Не панікувати! Війни не буде! Не вірте
підступним чуткам". Швидко зіскочивши з ліжка, Антон
почав одягатися. Оглянувся: навкруг вирувала паніка. Напівроздягнені бійці
хапали зброю і вибігали надвір. Не діждавшись командира, Антон теж попрямував
за всіма. Жах охопив хлопця:земля стугоніла від вибухів, здіймалася вогненними кусками і опадала,
накриваючи вбитих і поранених. Переборовши розпач і страх, він почав діяти.
Насамперед зупиняв бійців, охоплених панікою, і наказував бігти в укриття та збиратися біля командира, адже сам був сержантом і відчував
відповідальність за кожного підлеглого. Потім, взявши сміливіших, поповз до
поранених. Багатьох врятувати не вдалося. Порахувавши бійців, спроможних іти й
нести безпомічних, комбат віддав наказ відступати. Пайки швидко скінчилися, бо в
паніці було захоплено їх дуже мало. Поранені просили води. На перев'язки хлопці
віддавали спідню білизну. Тож було вирішено зупинитися в першому населеному
пункті. Це було село. Так до болю й щему схоже на рідну Вербівку, де залишилося
семеро братів і батьки. А ще Галинка. Рідна, єдина, його кохана, задля якої він
готовий пройти крізь пекло, якби тільки їй було добре, аби її очі світилися
щастям.
Німці наступали стрімко. І знову наказ "відступати". Йшли без зброї. Розпач не
давав Антону дихати на повні груди. Коли зупинилися в якомусь невеличкому
містечку і отримали наказ "розташовуватись та відпочивати", він
навіть не оглянувся, щоб вкотре порахувати своїх товаришів, бо знав і так:
живих залишилось мало. Саме число він не хотів промовляти ні в слух, ні
подумки. Медаль "Захисту
Вітчизни" – 1999 р.
Прадід прожив довге, але
нелегке життя. За це йому низький уклін і щира повага. В лютому 2009 р.
Гончаренко А.Є. помер, не доживши кілька днів до свого 90-річчя.