Якось узимку я поглянув у вікно і застиг від несподіванки: знадвору, за два кроки від мене, на гілці горобини гойдався красивий сірий птах, і я здогадався — то дрізд-горобинник! Та він раптово зник... Лише хвилин через десять знову ласував примороженими плодами. Затамувавши подих, я стежив за кожним його рухом. Одне мені, щоправда, не сподобалося — як дрізд не по-хазяйськи розтринькував ягоди: одну проковтне, іншу відкине, і так, поки не втамує голод. Я ще тоді подумав: коли так ягідками смітити, нічим буде й до весни дожити. А йому хоч би що, вісім ягід з’їв, вісім додолу кинув. І щоб бува інші дрозди не зазіхали на його рясну горобину, він усе перелітав на протилежний бік двору, сідав на другій груші, піднімався і всім своїм виглядом показував пташкам: нічого сюди летіти, сам сиджу голодний і холодний. Дрізд-горобинник не смітив ягодами, як мені спершу здалося. Він ощадливо тримав їх у снігових заметах, аби було що їсти й весною. Розумна пташка!