олись жучок сонечко не мав чорних крапочок на своїй червоній спинці. Так, його крильця були просто червоного кольору. Але всі комахи у лісі сміялися з Сонечка:— Що це за ім’я таке — Сонечко? У всіх жуків імена як імена: Короїд — кірку їсть, Довгоносик — має довгий носик, Листоїд — листя любить. А в тебе що? Що твоє ім’я означає?Бідолаху проганяли, не хотіли товаришувати. Жучок Сонечко був страшенно самотнім.І от одного разу у повному розпачі він промовив крізь сльози до своїх кривдників:— Я Сонечко — бо я комаха великого Сонця. Сонце мене любить! Розсміялися жуки, ворушачи величезними вусами:— Оце так вигадав, оце так балачки! Таких дурниць ми ще ніколи не чули!— Не вірите, я доведу вам. Я полечу до Сонця!— А воно тебе спалить, і не стане дурника Сонечка у нас у лісі!Сонечко витер лапками слізки і полетів. Ще довго у повітрі чулося ненависне гигикання лісових жуків.„Нехай спалить мене Сонце, аби не чути цих насмішок”, — думав Сонечко.Вище й вище летів жучок, але сонячні промені були ласкавими. Долетівши до самого Сонця, побачив великі добрі очі, які лагідно дивилися на нього. Сонце посміхнулося:— Вітаю тебе, мій маленький друже! Мабуть, стомився?— Ні, не стомився, я…— Знаю всі твої біди, я бачило всі твої слізки. І хочу тобі сказати, що дуже люблю тебе. Недаремно ж ім’я тобі Сонечко, чи не так?— Так, — задоволено відповів жучок.— На згадку про мою любов подарую тобі свій поцілунок.Сонце поцілувало червоні крильця. Від цього цілунку лишилися охайні чорні крапочки.— Тепер всі побачать, що ти справді мій маленький жучок.Сповнений радощів Сонечко примчав до свого рідного лісу.— Дивіться, його не спалило Сонце, — галасували комахи.— Ще й на крильцях цілунок самого Сонця.Відтоді образи припинилися. І коли хтось запитував: „Що це за ім’я таке — Сонечко?” Йому відповідали: „Його назвало так Сонце”.