Я
стою під дощем. Навколо мене немає жодної людини, а я чекаю. Чекаю,
коли під вагою теплих крапель жовто-червоний кленовий лист впаде мені
під ноги і весь залитий сльозами бездушно видихне останню порцію
спогадів про тепле літо... Він падав дуже довго, кружляючи в повітрі,
мов не хотів лежати на землі, а бажав залишитися на тонкій гілочці
дерева. Де-не-де ще залишались зелені листочки, але красива осінь вже
вишивала клени червоним, жовтим, срібним, золотим. Листочки ніби
просили: «Виший нас зеленим, нам хочеться жити». Але осінь все далі й
далі тягла золотаву нитку. Проте дерева хапалися за кожний листок, бо не
хотіли скидати свій наряд.
Дмухнув теплий вітер, переплутав моє
волосся, схопив мене за руку й повів кудись далеко-далеко. «Я не хочу
йти», — кричала я йому, але вітер впевнено підштовхував мене все далі й
далі. Я йшла по листю, воно котилося переді мною, ніби вказуючи дорогу.
Нахиляючись і хапаючи перші-ліпші листочки, я все заглиблювалась у парк,
аж доки не дісталась до невеличкого озерця, що сховалось у самому
куточку. Воно не було спокійним, як влітку. Розбурхане осіннім дощем,
кидало свої хвильки на берег. Вони бились одна об одну і аж
постогнували. Раптом вітер вщух на мить, і втомлені хвилі заспокоїлись,
зупинили свій біг. Плесо озера стало темним і гладким, тільки листочки,
що так привітно підстрибували переді мною щойно, нерухомо лежали на
воді. Всіх розквартирувала хазяйка Осінь.