Пливла собi колись у давнину
Замрiяна i тиха рiчка Лтава.
З`явилось згодом мiсто у степу
I гордо нарекли його Полтава.
Та Лтава не велика й не стрiмка,
Лиш солов`ї спiвали берегами.
А та Полтава й досi чарiвна
Полтавками i щирими пiснями.
Життя мiнливе, час не зупинить,
Роки, як хмари, линуть понад степом.
Але полтавську душу не змiнить,
Вона, як квiтка, пахне диким медом.
Вона п`янить садами навеснi,
Коли облите бiлим все навколо.
Спiває колискової менi
Осiння тиша мiсячного кола.
Хрестами в небо лине монастир,
Вiками, як садами оповитий.
Навколо простягався свiт страшний,
А тi черницi жили у молитвах.
Там недалеко хата в затiнку,
З криницею була, як i годиться.
Колись у цьому самому садку
Жила собi Маруся-чарiвниця.
Та Чураївна гожа, як весна.
Життя дало їй небуденну долю.
Пiснi чарiвнi людям в свiт несла,
I тi пiснi полинули любов`ю.
За Україну та за всiх, за всiх
В тiй пiснi душу виспiвала щиро.
У тiй душi сплелися сльози й смiх,
I та душа пiшла у свiт, як в вирiй.
I мудра, i спiвоча, й чарiвна,
Така вона, Полтава кароока...
Другої ж бо такої в нас нема,
Зворушує i навiває спок