У незалежній Україні стався цілком природний вибух інтересу до раніше малодоступним дослідженням не тільки своїх колишніх істориків, іменувалися до того «націоналістичними», а й зарубіжних, включаючи праці представників української діаспори. В освоєнні цього багатого спадщини бракує, однак, духу здорового критицизму. Адже посланці західній історіографії, що займалися важливими нас тут сюжетами, далеко не завжди представляли тільки чисту науку, над ними також тяжіла вимоги часу, а пропоновані ними наукові рішення часто відрізнялися неменшою тенденційністю (зрозуміло, з протилежним знаком), ніж концепції істориків в СРСР, і не мали необхідної збалансованістю. Тому, при всій необхідності всеосяжного обліку та використання досягнень колишньої історіографії, не вдасться наблизитися до історичної істини на шляхах простого синтезу всього найкращого, напрацьованого попередниками.
Третє. В ході перегляду сучасними українськими дослідниками постулатів радянської історіографії, що стосуються визвольної війни на Україні середини XVII в., Був підданий тотальній і багато в чому обгрунтованій критиці колишній офіційно прийнятий погляд про прагнення до возз'єднання зі «старшим братом», як головної пружині планів і дій козацтва та його керівництва з самого початку повстання, про гармонію інтересів їх і царського уряду і т. д. Справедливо, що все різноманіття палітри подій того періоду не втиснути в ці вузькі рамки. Взаємини наші колеги висунули гіпотезу, згідно з якою основною метою національно-визвольної війни було створення і закріплення незалежної держави на Україну в її етнічних межах (це поширено і на діяльність послідували за Б. М. Хмельницьким гетьманів). Подібний погляд став загальновживаним і увійшов в популярні роботи та підручники, отримав статус офіційно визнаного. У сучасній ситуації на Україні він зрозумілий і пояснимо політично і ідеологічно. Однак російським дослідникам вже доводилося - наприклад, в ході спільної конференції з нагоди 340-річчя Переяславської ради (Москва, січень 1995) - висловлювати своїм опонентам думку про небезпеку такого надмірно «одержавленого» підходу для відтворення реальної історії тих років.