Старі люди розповідають, що якось небо дорікнуло польовим рослинам за невдячність: - Багато які з квітів вітають мене своїми пахощами, своїм таємничим шепотом. Тільки ви, невдячні, мовчите й на мене дивитесь. А я ж напуваю вас дощиком, зігріваю сонечком. - Ні, ми не такі, - відповіли квіти польові. - Ми дуже тобі вдячні, але не вміємо про сказати. - Гаразд, якщо ви не можете піднятися до мене, то я прихилюся до вас. І небо попросило землю відростити серед колосків клаптики його самого. Так небесна голубінь розлилася серед золотих хлібних ланів. І колоски змогли нахилитися до голубих квіток, пестити їх і розповідати про свою любов до синього неба.