Сьогодні, коли Україна стоїть на роздоріжжі світових шляхів, відроджуючись у муках, формуючись нарешті як саме УКРАЇНА, а не “окраина” чужих імперій, коли наше суспільство лихоманять хвороби вроджені чи набуті, коли крізь багно тихого чи голосного опору різноманітних “п’ятих колон” і “братніх народів”, численних “доброзичливців” і “укрАінцев”, ще гострішою стає необхідність доторкнутися до рідної землі, чітко і недвозначно самовизначитися і подивитися на самих себе.Подивитися не через замулене скло запозичених аберацій, а подивитися очима дитини на матір, очима чоловіка на кохану жінку, бо ми є плоть від плоті цієї країни, цієї землі, де б ми не мешкали, в які краї не закидала б нас доля, і – навіть – де б ми не народилися: бо ми одної крові, української. І ця кров свята, як свята нам наша багатостраждальна земля і наша солов’їна мова, і наша чарівна пісня.Але подивится такими очима на Україну не просто. Бо століттями нам відмовляли навіть у нашому власному існуванні як окремого народу. Нам казали (і тепер кажуть!), ніби ми тупе, нікчемне бидло, що спроможне хіба що колупатися в землі та жерти сало з горілякою, і що держава нам наша не потрібна, і мова наша – не наша, а вигадана, і Герої наші – бандити і зрадники (цікаво тільки, кого?). І, що гріха таїти, й посьогодні велика кількість світу дивиться на Україну крізь призму таких ганебних, давно згнилих і засмерділих стереотипів. Для більшості світу Україна й досьогодні, на превеликий жаль, залишається Terra Incognita, Невідомою Країною, про яку мало хто знає, що достеменно сказати. І це – про країну, яку ще двісті років тому мандрівники називали “Степовою Елладою”!