Гопак під шибеницею
Це був козак. І не просто козак, а козацюга, козарлюга, козачище! Стоячи на помості під шибеницею, він ворушив вусом і дивився на небо.
Тим часом суддя почав читати вирок. З вироку стало ясно, що козак Іван Перехрест присуджений до смертної кари.
Возний підступив до козака та спитав, чи має той останню волю. «Чом би не мав! Гопака хочу вдарити перед смертю!» — відказав, не роздумуючи довго, Перехрест. «Попросив би люльку викурити, — промовив війт. — Усе б смерть трохи відсунулася. Тому всі й просять люльку перед стратою...»
Утечі ніхто не остерігався, бо все навколо було обставлено сторожею так, що й миша не прошмигне. Тому суддя дозволив Перехрестові гопак.
Козак поставив чобіт на підбор угору носком, тоді легко пристукнув підбором, потім стрибонув, ударивши обома ногами, і пішов колом. Раптом, злетівши у високому стрибку, козак ударився об поміст і... щез!
Він зник нечутно й дивно, ніби його звіяло вітром, змило дощем чи спалило вогнем небесним. Кат помацав краї дощок і сказав, що дошки знизу підпиляні.
А Перехрест був уже в лозах над річкою, проскочивши до берега давнім підземеллям. Із засідки йому назустріч випорснули бойові побратими.
Два з половиною століття не змогли потьмарити яскравості барв цієї історії, тому що безсмертні людська волелюбність і мужність. Тому що нічого в світі немає над волю й вірне побратимство. Через те й безсмертна наша історична пам'ять.