Я нiколи не забуду тих днiв, коли
ми усiм класом разом з класним керiвником ……….їздили до Карпат. Хто хоч раз
побував у Карпатах, той нiколи не забуде побаченого. Я запам’ятав i тi
прекраснi узгiр’я, що спускають рiзнокольоровi килими до шумливих рiк,
спокiйних верховин, де бродять тiнi забутих предкiв. А найголовн iше довго
вчувається карпатський шум. Цей шум не схожий нi на кавказький, нi на
кримський.
Деколи, як пройдуть верховинами грози, шум стає голоснiшим,
але не лякає вас диким ревом, навпаки, - то гудуть гiрськi потоки, свiжi та
запашнi, як самi травневi грози. I саме в ту мить почуваєш себе мiцнiшим,
стрiмким, як гiрськi потоки.
Люди тут стрункi, з вiдвертим обличчям. Як всi чеснi та
невтомнi трударi, люблять довго на самотi мрiяти. А мрiяти їм допомагає
природа. У красивому краю i мрiяти хочеться…
Чим довше дивишся на карпатські зорi, тим бiльше набуваєш упевненостi, нiби тi зiрки стають для тебе близькими, що мiг би й рукою дiстати.
I коли маєш отакий небуденний настрiй, то буває болiсно
дивитися, як падає зiрка. I ти стоїш, вражений, наче сподiваєшся, що не вмерла
ще зiрка, що спалахне вона в iншому мiсцi… Але ж нi, не спалахнула. Тiльки слiд
її якийсь час наче тлiв ще на холоднiй щоцi нiчного неба.
Нiч… Зорi… Тихо…