Уже на порозі затишної оселі моєї бабусі я
вловлюю запах пиріжків. Ох, ці пиріжки! Вони такі смачнючі! Ми всі її онуки
тільки й мріємо скоріше приїхати до неї в гості на пиріжки. Бо її пиріжки, на
наше переконання, — це неперевершений кулінарний витвір мистецтва. Бабуся знає,
як ми полюбляємо її пиріжки, тому завжди до нашого приїзду намагається
приготувати чималенько.
Мені приємно спостерігати, як бабуся готує цей
неповторний виріб з неземним смаком. Спершу вона готує запарку з молока,
борошна, цукру та дріжджів. Поки запарка настоюється, щоб почати підходити,
тобто мають з'явитися бульбашки, вона готує «поле діяльності». Усе з кухонного
столу прибирається, бо віднині на цьому плацдармі будуть з'являтися пухкенькі,
пахучі, візерунчасті пиріжечки. Бабуся кожен пиріжок прикрашає то листочком, то
колосочком, то зубчиками, то якимись квіточками.
Я помітила, що бабуся
завжди вдягає чистенький білий фартушок, ніби готується до якогось святкового
дійства. А ще вона посміхається до кожного пиріжка ще й примовляє: «От славний
козачок! А ходи-но до свого війська!» — і саджає його в рядочок до інших на
лист. Коли стрункі ряди пиріжків — козачків заповнені, вона змащує їх яйцем,
збитим із молоком. До того ж робить це великою гусячою пір'їною.
Для
мене це якесь чародійство: і пір'їна, і примовляння бабусі, і її святковий
вигляд. Може, тому й пиріжки такі смачні — пресмачні.