Міста-республіки Венеція і Генуя досягли найбільшої могутності у XIII— XV ст. Основним джерелом їхнього процвітання була посередницька торгівля в Середземному морі, що давала шалені прибутки. Генуя контролювала Західне Середземномор'я і Чорне море, Венеція — Східне Середземномор'я. Суперництво за контроль над важливими морськими шляхами призвело до збройного протистояння. У1298р. в морській битві біля Курцоле в Адріатичному морі генуезці завдали поразки венеціанцям і майже століття утримували першість на Середземному морі. Але після вирішальної битви 1380 р. поблизу Кйоджі, в якій венеціанці вщент розбили флот генуезців, рівновагу було відновлено.
Система управління в республіках, особливо у Венеції, була складною. Вона забезпечувала панування вузькому колу знаті. На чолі Венеціанської республіки стояв дож, якого обирали довічно. Але влада його була обмежена Великою радою — вищим законодавчим і контролюючим органом держави. Від кінця XIII ст. влада у Венеції зосередилася в руках вузького кола найбагатших родин, прізвища яких було записано до спеціальної «Золотої книги». Для контролю за дожами і представниками знаті існували спеціальні судові органи, що карали за спроби зміни державного устрою. Для панування на торговельних шляхах республіці доводилося вести активну зовнішню політику, яка потребувала значних фінансових, воєнних і дипломатичних ресурсів. Аби швидко реагувати на зміни в Європі, які могли вплинути на становище республіки, венеціанці першими почали розсилати спеціальних послів до дворів європейських монархів, їхнім головним завданням було повідомляти про події, що відбуваються в тих державах, де вони знаходилися.