Еміграція... Для українських письменників 30—80-х років XX століття еміграція була трагедією їх життя. Бо це не просто життя за кордоном, це означало заборону повернутись до рідного краю. А хіба може бути щасливим письменник, позбавлений можливості спілкуватися з народом? Звичайно, ні. Однак, як не важко було письменникам-емігрантам, які знали, що їх твори не дійдуть до українського читача, вони писали, щоб народи світу знали, що є така країна — Україна, що є такий народ — український з його болем і стражданням, з його проблемами, які необхідно розв'язати.
Творчість таких письменників-емігрантів, як І. Багряний, Є. Маланюк, У. Самчук, В. Барка, Т. Осмачка, О. Олесь, та багатьох інших — це наша спадщина, твори, які несуть правду про ті часи, твори, в яких історія не переписувалась.
Однією з провідних тем поетів-емігрантів є мотив туги за батьківщиною, мотив викриття тоталітарного режиму, який заважав жити в Україні щасливо і вільно. Тугою за батьківщиною сповнені рядки поезії Т. Осмачки:
Моя Україно, недоля моя,
була ж ти мені дорогою,
а нині тебе вже лишаюся я.
Ох, що ж ти зробила зі мною!
Ніколи письменники-емігранти не поривали духовного зв'язку з Україною. Є. Маланюк в одній зі своїх поезій писав:
Не треба ні празьких бруків,
Ні Праги вулиць просторих.
Все сняться материні руки,
Стара солома рідних стріх.
Українська проза письменників-емігрантів — це трагічна правда про життя нашої нації за часів тоталітарного режиму. "Розстріляним Відродженням" називають мистецьку течію, яка намагалася словом боротись проти системи. Тоталітарна машина жорстоко розправилася з ними: з 259 українських письменників, які друкувалися в тридцятих роках XX століття, у 1938 році залишилось тільки 36.1 лише небагатьом вдалося виїхати за кордон.