У суботу ввечері тато сказав мені: «Готуйся, Миколка, завтра підемо слухати оркестр». «А квитки ти купив?» — запитав я. Тато посміхнувся і сказав, що концерт цей безкоштовний. Назавтра він розбудив нас з мамою зрання, і ми вирушили на електричку.
І ось уже позаду міський вокзал; потягнулися посадки, порожні поля. На одній станції ми вийшли й відразу опинилися в незвичайній для городянина тиші. Потім продовжували шлях путівцем. І ось ми в лісі. «А тепер давайте слухати», — сказав тато. Була середина осені. Ліс вражав багатоцвіттям. Білизна беріз чітко виділялася на жовтому, багряному й коричневому тлі листя на деревах і на землі.
І раптом ми виразно почули звуки капання. Туман осідав на листя, й великі краплі зривалися вниз. З різьбленого червоного і ясно-коричневого, ніби полірованого дубового листя стрімко стікали краплі, створюючи густий шум. Раптом вітерець пробіг кронами осик, і гілки застукали одна об одну. Тато сказав, що це схоже на тріскачку — такий народний музичний ударний інструмент. Через мить ми почули, як пискнула синиця, їй відгукнурся щиголь. Горобці взяли веселу ноту. З хащі донісся дріб дятла, заскрекотіла сорока.
Знову вітер гойднув крони, від чого капання стало ще дзвінкішим. «А хто ж диригент цього оркестру?» — пожартувала мама. 1 отут тонкий сонячний промінь пробився крізь туман. «А от і диригентська паличка», — сказав тато. «Виходить, диригент — сонце», — підхопив я. Ми дружно розсміялися.
Що за чудо цей лісовий оркестр!