Побачу цю ніжну, тремтливу дівчину-красуню, і наринають світлі
спогади дитинства… Якось пішли ми з мамою на урочище, щоб запасти на
зиму калинових кетягів. Мама зупинилася біля куща над криницею і мовила:
«Ось тут стояла колись наша хата. Як тільки ми побралися з твоїм
батьком, одразу й оселю заходилися зводити. А під осінь я висадила біля
застільного вікна кущ калини. Чи то земля така родюча, чи тому, що
поливала, тільки швидко розрослася. Соловейко на ній гніздо звив і
щовесни нам оддячував піснями. Згодом, як ти мав з’явитися, тато із
пагона змайстрував сопілку. Було таке повір’я, «якщо зробити з калини
сопілку, в сім’ї неодмінно з’явиться син — продовжувач роду. Так воно чи
ні — суди сам. Але коли переїздили, я ні за чим так не тужила, як за
калиною…».
Коли вже ув’язували в пучки ваговиті грона, мама попрохала: «Може б
ти, синку, пересадив калину, щоб гарний споминок був і мені, і тобі?» За
кілька днів у нашому городі вже світилися сизуваті пагони. Дбайливі
мамині руки викохали їх, і невдовзі біля вікна зацвіла першим квітом
калина. Завжди, коли я приїздив у гості до неньки, нона одразу ж
нагадувала: «Ось глянь, яка красуня! А пам’ятаєш, як ми її садили?
Тепер, коли тебе довго немає, я дивлюся на неї і згадую: «Любуйся
калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте».
* Немає вже мами, але є калина — мамина мудрість, мамине безсмертя…
Нині я часто буваю в рідному селі. Заможно живуть люди. На
рівненьких, дбайливо доглянутих грядках кущує полуниця, рання городина,
парникові квіти. «Ходовий товар» нині в пошані, його оцінюють ринковим
попитом. І все ж сумно і боляче, що поряд з достатком часто виростають
по селах високі паркани. Заростають споришем на-впростецькі стежки до
сусіда, затихає колективна пісня…
Кущ калини біля материної хати. Це не тільки окраса, а й глибокий
символ. Це наш духовний світ, наша спадщина. Кущ калини опредмет-нює і
красу й духовний потяг до своєї землі, свого берега, своїх традицій.
Хіба не про це говорить народна поезія: калиновий міст, калинова
сопілка, калинова колиска? Мені здається, що тому, хто не посадив на
обійсті калини, а ще гірше — коли викорчував — ні йому, ні його дітям
ніколи не почути найніжнішої, найбентежнішої у світі пісні. Ії може
подарувати лише сопілка з маминої калини.