Польські пани /зауважив я насамперед/ господарювали в південній Росії та
в тих малолюдних, тихих степах, що відомі під ім'ям України. То були
жорстокі пани. Їхній гніт та жадоба юдеїв, які володіли навіть ключами
від церков, куди допускали православних за викуп, — остогидли південному
народові /навколо Києва та по Дніпру/, примусивши його замислитись над
власною долею. Сам Київ-град — святе місто, звідки вперше Русь заявила
про себе чотирьмастами церковних бань — все дужче заглиблювався в себе,
шматований пожежами, мов облудними думками, через які ніч стає ще
безмежнішою.
Степовий же нарід гаразд не знав, що й коїлося. Та
охоплені неспокоєм, виходили діди ночами з хат, мовчки вдивляючись у
високе, од віку безвітряне небо, а вдень з'являлися постаті по схилах
курганів і стовбичили очікувально на пласкій далині. Кургани — то
поховища минулих родів, які перекочувалися степом, ніби скам'янілі,
сонні хвилі. І в цій країні, де могили — мов ті гори, люди — як безодні.
Глибокий, темний, мовчазний нарід, і його слова — лише хисткі, непевні
містки над справжнім буттям. Інколи темні птахи здіймаються з курганів.
Часом буйні пісні вибухають з цих людей, зникаючи в їхній глибині — як
птахи губляться в небесах.
В усіх напрямках усе видається
безмежним. Здається, й житла не захищені від цієї незмірності: їхні
віконця сповнені нею вщерть. Лише по темнуватих кутках осель стоять
старі ікони, мов дороговкази Божі, і тьмяний блиск їхнього світла
випромінює з рямців, як заблукана дитина зоряною ніччю. Ті ікони - єдина
зупинка, єдиний надійний дороговказ: жодне житло без них не стоїть.
Вони завше потрібні: коли якась ламається од віку чи шашеля; коли хтось
одружується й устатковує собі оселю; коли хтось — як, прикладом, старий
Аврам — умираючи, забажав би забрати тремтячими руками святого
Миколу-чудотворця — певно, щоб порівняти його до інших святих на небесах
і серед усіх упізнати найбільш шанованого.