Усi знають це дивовижне вiдчуття, коли ти зробив щось гарне i людина для якоï ти це зробив, по справжньому, вiд душi тобi подякувала. Так ось я хочу написати про одну мою ситуацiю, яку я запам'ятав на завжди. Був дивовижний та сонячний, свiтлий ранок, я прокирувся i вирiшив пiти до бабусi, бо давно до неï не приходив. По дорозi, коли я йшов, я побачив маленькую зграйку цуценят, якi сидiли впершись один на одного, я пiдiйшов щоб приголубити, але побачив, що в одного з цуценят немаэ заднiх лапок. Мене дуже задiло побачине, але, я розумiв, що новi лапи, я йому не подарую. Я вирiшив ппродовжити шлях, але усю дорогу, я не мiг забути те цуценя, яке так мрiяло пострибати, побiгати та вiдчувати своï лапки, але життя склалося саме так.. Дорогою назад, я не йшов, а навiть бiг вiд бабусиноï хати, до найблищого зоомагазину, бачучи перед собою те цуценя. На славу божу, для цуценят э колиски для iнвалiдiв-собачат, якi б допомагали ïм пересуватися, i. я не зважаючи, нi на цiну, нi на вiдстутнicть часу, я не вагаючись придбав таку, для тiэï цуценяти. Не предати словами якi iскорки зажглися у очах тiэï собаки, хвiст майже зламався вiд того як швидко вiн ïм махав. Але в душi стало так тепло, i приэмно, що хотiлося дивитися на те щеня на протязi усього дня.
До речi цуценя теперь звати Мотя, i це мiй найращий друг...