Зелена левада вкрилась цвітками, гей дівчина-красавиця. Золоті метелики упиваються медом, а сонечко своїм промінням мов легіник скобоче та цілує леваду. Легкий вітрець перечиться з сонцем, прилягає ід квіточкам та й собі їх цілує.
По леваді проходжується її власник, пан у дорогім одінню. Йому забаглося вибудувати тут літню альтанку, де міг би собі вигідно сидіти і вдихати пахощі весняних цвітів. Найкраще під альтанку видалось йому місце під калиною, що неподалік зазеленіла. Він прямував туди. Під калиною розстелився зелений барвінок на якійсь могилі, над якою клячить похилена стара бабусенька в латаній свитині.
Вона цілує барвінок та зрошує дрібними сльозами. Чудова, весняна краса не сміється до неї, тільки плаче. Зелена левада тяженько стогне враз з нею, а сонце не ясніє, тільки червоніє.
— Доню моя, – голосить вона, – обізвися з сирої могили до мене. Навіщо ти отсій калині життя собі одібрала? Через неславу, що її заподіяв тобі отут на роботі пан? Що неслава! Я б підпору з тебе тепер мала і з голоду не вмирала б. Ти ж не винувата.
Пан почув виразний плач бабусі і віддалився. Він не будував уже на цім місці альтани…