Одного разу навесні я вирішив заготовити кленовий сироп. Відправився в сад, де ростуть молоді клени, щоб зібрати з них солодкий сік. Дивлюся — дятел підлетів до молодого клену: «Тук! Тук!.. » Негоже відлякувати птаха, зайнятого своїми пташиними клопотами. І я стою, чекаю, поки він перелетить на інше дерево.
А дятел не поспішає — видовбав кору і ласує кленовим соком. Ти ба який, знає, що кленовий сік не гірше березового. Нарешті, полетів. Але в ту ж мить звідки не візьмись два горобці. Пораються біля клена, по черзі п’ють сік, радісно цвірінькають — дякують дятлові, що пригостив.
Настала і моя черга. Відламав я гілку, встромив її в дірочку, яку дятел видовбав. Сік по гілочці кап, кап, кап …
Пробую на смак — солодкий!
Навесні дятел щедрий, всіх пригощає.