АСУДЖЕННЯ РАБСТВА. Усі ми знаємо, що людське життя — це найцінніший скарб. Жодна людина не має права знущатися над іншими, позбавляти свободи. Проте природа людини породжена двома стихіями — добра і зла. Людина мріє бути справедливою і доброю, а насправді спричинює велике зло своїм ближнім.
Прикро, але й сьогодні, у двадцять першому столітті тема рабства, пригнічення однієї людини іншою залишається не менш актуальною, ніж кілька століть тому. Наші співвітчизники у пошуках кращої долі вирушають на заробітки за кордон, а там… Незахищені законом, позбавлені прав, вони стають іграшкою в руках жадібних і жорстоких людей.
Прикро, але й сьогодні, у двадцять першому столітті люди стають рабами. Сподіваючись знайти щастя, вони гинуть у страшних муках, виконуючи щодня принизливу й тяжку роботу. У романі «П’ятнадцятирічний капітан» Ж. Верн засуджує рабство і проголошує швидке визволення людства з-під цього страшного ярма. На думку письменника, причини існування рабства полягають у невігластві й темноті тубільців. Африканці були позбавлені можливості відстоювати свої людські права. їх вожді були підкуплені й залякані так званими представниками цивілізованого світу, які насправді були справжніми злодіями й вбивцями: «То були пройдисвіти різного ґатунку, злочинці, збіглі каторжники, одне слово, покидьки суспільства».
Страшні картини, змальовувані письменником, переконують нас в антиприродності, немилосердності встановленого в Африці прибульцями з материка ладу. Полонений капітан «Пілігрима» на власні очі бачить весь жах життя невільників, з якими поводилися гірше, ніж з тваринами. Так, наприклад, у каравані Алішу було більше п’ятисот невільників, але серед них не було літніх чоловіків. Для ринку годилися тільки здорові юнаки, молодики та діти, тому всіх інших просто безжально вбивали під час облав. Бідні матері тягли за собою босих і голих малюків, оскільки вже не мали сили нести їх на руках.
Жінки й чоловіки, ледь прикриті шматками цупкої тканини, страждали від ран та виразок. Наглядачі шмагали невільників нага- ями ні за що ні про що. Якщо хтось із бідолах падав від хвороби чи знемоги, адже не годився на продаж, його добивали з рушниць або ножами. Рабів ставили по двоє та з’єднували колодкою — «жердиною футів шість завдовжки і рогачами на кінцях, що замикалися залізними скобами на шиях». Вільними залишалися тільки руки та ноги, щоб іти й нести важку ношу. Невільників майже не годували, їм роздавали по пригорщі маніокового борошна аби хоч трошки підтримувати фізичні сили. Страшною була доля тих, хто знесилений падав на землю. За караваном скрадалися хижі звіри, які відразу розривали нещасних. Дік Сенд згадував, що за тиждень «подорожі» померло близько двадцяти чоловік.
На ринку рабам дивилися зуби й примушували приносили палицю, щоб подивитися, як вони бігають: «Усі, чоловіки й жінки, переймались почуттям глибокого сорому й кривди за свою зневажену людську гідність. Хіба що діти не розуміли, як їх принижують». Не менш жахливим було становище підданих африканських вождів, які фактично нічим не відрізнялися від рабів. Володар міста Казонде, в якому знаходився один із найбільших невільницьких ринків, був розпусним п’яницею. З власної примхи він калічив рабів, воєначальників, міністрів. Підданці нетерпляче чекали його смерті. Насправді ж смерть Муані-Лунга принесла багато страждань. За давньою традицією, разом із померлим вождем ховали заживо його рабів.
Чи боялися работоргівці чого-небудь в цьому світі, вбивши своєю поведінкою будь-яку віру в добро й милосердя? На думку письменника, такою силою була цивілізація. Ж. Верн неодноразово наголошує, що діяльність науковців, таких як Лівінгстон, була спрямована проти рабства. Якби там, в Європі, прислухалися до голосу очевидців й вживали відповідних заходів, рабство було б знищено.
Як бачимо, сподівання письменника були марними. Людство ще не знайшло справедливого покарання для тих, хто порушує закони моралі й знущається над людьми.