Олесь уявив
собі, як гарно зараз у лузі, і побіг у верболози.
Там він
блукав до самого вечора. Обмацував холодні пташині гнізда, їв мерзлу калину,
доки не набив оскоми. Потім шукав осикові трухляки, ховав за пазуху і, нап’явши
пальтечко на голову, дивився: світять чи не світять? У кущах, заплетених
осокою, шарудів вітер, попискували миші; а в березі терлись одна об одну
вільхи, сповнюючи луг тривожним стогоном.
Сонце
пробило у хмарах над байраком вузеньку ополонку, яскравим променем стрельнуло
на левади. Олесь радісно мружився йому назустріч, зводив очі до перенісся,
ловлячи золоту мушку на кінчикові носа.
Надвечір
хмари опустилися нижче, а тополі над селом повищали і набрали войовничого
вигляду. Треба було йти додому. Олесь грядками вибрався на вигін і став чекати,
доки випустять школярів.