Поетична творчість Лесі Українки стала своєрідним висвітленням гідного начала в людині, її прагнення до боротьби проти жорстокості та свавілля можновладців. Наче кинуті в збайдужілі серця учасників цієї боротьбі іскри вогнища Прометея, її вірші запалювали серед людей вогонь нескореності долі, допомагали знайти єдиний вірний шлях в майбутнє, який приведе до кращого, вільного та незалежного життя.
Безсмертна творча спадщина Лесі Українки стала неоціненним внеском не тільки в українську літературу, а й культуру усього прогресивного людства. В українській поезії вона стала продовжувачкою, а точніше, спадкоємницею українського генія Т . Шевченка та вогненної поезії І. Франка. Ще один відомий митець української літератури М. Рильський вважав Лесю Українку «не тільки найбільшою жінкою-письменницею в світі, а й одним з найоригінальніших світових поетів».
Перші кроки талановитої української письменниці у чарівний світ літератури були схожі на весняне пробудження природи після довгого зимового сну. Вже в перших своїх поетичних збірках вона шукала свій естетичний ідеал. Яким повинен бути справжній митець, що він винен принести людям, яке слово винен зронити? Вже тоді у рядках її віршів з’явилися і «безжалісні мечі», і «вогнисті блискавки», і багато інших, не менш яскравих порівнянь поетичних творів зі справжньою зброєю, потрібною у боротьбі проти поневолювачів українського народу. Леся Українка щиро вболівала через те, що не має можливості і сама зі зброєю в руках примкнути до лав борців за краще майбутнє рідної землі. Мабуть, тому увесь вогонь своєї душі вона вклала в слово – єдину доступну їй зброю:
«Тільки життя – за життя! Мріє, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тілом пора».
Участь у визвольній боротьбі письменниця вбачала у служінні рідному народові через власний внесок у розвиток української літератури і культури. Вона була впевнена, що поет, у першу чергу, повинен бути лицарем та захисником скривджених і поневолених. Наприклад, у своїй поемі «Давня казка» Леся Українка каже:
«Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіти кайдани!»
Коли знайомишся з поетичної творчістю Лесі Українки, стає зрозумілим, що свій ідеал письменниця створювала на основі власних філософських поглядів та політичних переконань. Звідси її розуміння того, що справжня поезія – це велика сила, яка здатна допомогти знедоленим у боротьбі проти тиранії, здатна допомогти людині визначитися у вирі історичних шляхів та переплетінь доль. Своїм обов’язком Леся Українка вбачала «сіяти квіти на морозі» і доти поливати їх гіркими сльозами, доки не розтане лід зла і гніту, доки не зійдуть квіти щастя. Вона усе своє життя підіймала «на гору круту крем’яну» важкий камінь і робила це з усмішкою на вустах, усе життя шукала «зірку провідну, ясну владарку темних ночей», яка б освітила шлях українського народу до щастя. Вона була упевнена, що справжній митець повинен у будь-яких обставинах разом із народом переживати і страждання, і сум, і радість.