Якось одного чудового осіннього дня на небі засяяло сонечко. Воно усміхалося, дарувало всім гарний настрій і гладило по голівках своїми лагідними промінчиками всіх звіряток. Побачила те все Осінь. Розсердилася на сонечко за те, що воно було таким ніжним і добрим з усіма. Махнула рукою, і здійнявся такий сильний вітер. Враз дерева загойдались, листя почало облітати з дерев. Всі жучки, комахи, черв’ячки почали ховатися в свої хатки. Здійнялась буря, на небі з’явились темні, важкі, сірі хмари і почався сильний дощ. Надворі стало холодно, а всім мешканцям лісу сумно від того, що зникло сонечко. Маленьке зайченятко встигло сховатися від дощу під пеньком. Вже за мить було зовсім мокрим і трусилося від холоду. Але зайчик Вухань був дуже сміливим. Він вийшов зі своєї схованки і підійшов до Осені, яка стояла задоволена з того , що змогла всім звірятам зіпсувати настрій. Вуханчик боязко промовив : - Тітонько Осене, благаю Вас, поверніть Сонечко на небо! Я так змерз, моя шубка зовсім промокла, і я можу захворіти.3. - Ох ти який! Змерз, кажеш? – почала зухвало говорити Осінь. – То що, може ти не любиш мою пору року? Відповідай! - Що Ви, тітонько, я дуже люблю Осінь! Адже восени на городах так багато капусти, якою я полюбляю ласувати. А ще багато моркви, буряків, яблучок. Це дуже гарна і красива пора року. - Отож-бо, зайчику, запам’ятай, що Осінь – найкраща пора року з усіх! - Звичайно, запам’ятаю, тітонько. Але дуже вже хочеться тепла. Допоможіть, будь ласка, його повернути. - Добре, Вуханю, виконаю твоє прохання. Але ти повинен мені щось за це подарувати. - А що саме? - Ну, хоча б твою сіреньку мокру шубку. Згода? Тоді я поверну на небо не лише Сонечко, а навіть Веселку. І дозволю на деякий час запанувати пізньому бабиному Літу. - Авжеж, Осене, я згоден віддати тобі свою шубку, але за умови, що бабине Літо триватиме хоча б два тижні, - відповіло маленьке Зайченя. Адже воно знало, що на його сіренька шубка взимку зміниться на біленьку. Тому так з легкістю погодилось на пропозицію Осені. - Добре, зайчику, - сказала Осінь і махнула рукавом. Відразу на небі з’явилась Веселка і засяяло Сонечко. Зайчик зрадів і побіг до лісу сповістити своїм друзям таку гарну новину. А на узліссі тим часом позліталися комахи і птахи, збіглися лисиці, повилазили жуки, і навіть кріт виліз із-під Землі.4. Всі були веселими, задоволеними з того, що омріяне тепло повернулося. Лише хмаринка на небі сумувала, що ніхто не хотів з нею дружити. Тоді Сонечко промовило: - Хмаринко, не сумуй, я буду з тобою дружити! Коли ти матимеш багато водички у собі, поклич мене. Я зігрію водичку, і твій дощик стане тепленьким. Тоді всі звірятка будуть купатися під дощиком і пританцьовувати. З тих пір Сонечко і Хмаринка стали нерозлучними друзями. І завжди ходять разом.