У саду поміж деревами, кущами і квітниками росли Дуб і Троянда. Дуб був деревом величавим, а його могутнє гілля здавалося короною, що владно нависала над скромними квітами в саду. Троянда мала лише стебло з кількома зеленими листками і гострими колючками. Виглядала кволою, наче от-от зів’яне. Міцний Дуб кепкував з неї, зневажливо кажучи: «Ти – лише нікчемна колюча галузка!» Коли віяв вітер, Дуб ворушив своїми незліченними листками, творив шум, дивовижний свист і чудові гармонійні звуки. Через це Дуб дуже пишався собою. «Наповнюю небо чудовими симфоніями! Я – наче оркестр! Я не такий, як той нещасний прутик, який не вміє нічого! Навіщо взагалі потрібна троянда?» Несмілива Троянда перелякано мовчала. Коли настало літо, зацвіла. Цілий сад аплодував їй довго, щиро і палко. Дехто вдає зі себе кращого, сильнішого, аніж є насправді. Боїться бути собою. Квіти просто квітнуть.