Життя – складне і непередбачуване. Сьогодні ти багатий, а завтра – можеш бути бідним, сьогодні можеш бути веселим та здоровим, а завтра тебе може щось засмутити. І навпаки. Але завжди і скрізь ми повинні залишатися людьми з притаманними їм рисами та властивостями. Власне, людьми, а не бездушними істотами. Якось напередодні Дня святого Миколая я побачила телепередачу про те, чого просять діти. Мене настільки це зворушило... Адже малеча ця живе в інтернаті. В очах кожного з них я бачила невимовний біль. І що, думаєте, вони просили? Так, маму і тата. Їм бракує простого людського тепла, маминого поцілунку в щічку, батьківських щирих обіймів. Безумовно, іграшкам та солодощам вони теж зрадіють, але це не головний для них подарунок у таке казкове свято. Мені тоді так захотілось кожного пригорнути, чимось допомогти, заспокоїти, сказати, що є ще люди, яким вони не байдужі. Я ще сама дитина, тому, напевне, їх добре розумію. Скажете, що цих дітей годують, одягають, але душа…? Вона ж прагне уваги та любові рідних.
Я не засуджую батьків за те, що вони покинули своїх кровинок. Я не маю на це жодного морального права. Але твердо знаю, що за жодних обставин не зроблю так – не залишу частинку свого серця напризволяще. В тому й полягає сенс життя, як на мене, дбати не тільки про себе, а й про своїх найдорожчих людей: дітей та батьків. До чужого горя теж ніколи не потрібно бути байдужими, адже ніколи не знаєш, хто подасть тобі руку у важку хвилину. Так хочеться інколи прокричати на весь світ слова неповторної поетеси Ліни Костенко: «Люди, будьте взаємно красивими».
Живіть не лише заради свого щастя та благополуччя, потурбуйтесь ще про когось – і вам за це віддасться сторицею.