У
гончарні
У майстерні було
вогко й незатишно, як у будь-якій старій гончарні.
Під низькою стелею
висів тьмяний олійний ліхтар. Він шипів і потріскував. Було б зовсім темно,
коли б навпроти широких дверей не палало горно, що в ньому гончарі випалюють
посуд. По стінах майстерні метушилися відблиски. У їхній грі все видавалось
химерним.
На полицях стояли
готові до випалювання миски, горнята, гладишки й глечики. Вони були підсушені,
але ще сирі. Горно палало малим вогнем, щоб зараз посуд не попсувати. Тільки
годин через вісім гончар мав запалити вогонь великий з дров соснових, липових
чи осикових.
- Ви все не знаєте
спочинку, - здивувався козак.- Хіба глечики потрібні для війни?
- Ми тут не глечики
затіяли.
Гончар узяв чималий кавалок глини, кинув на
верхняк станка, закрутив круг. Під його руками почала виникати кубушка з
вузьким горлечком і товстими стінками.
- Коли оцю макітру
набити порохом і залізяччям, а у ці дірочки вставити запалені гноти та скинути
з вежі на голови ворогам…
Козак уважно роздивлявся череп’яну бомбу.