Роль Запорозької Січі у воєнно-політичних подіях 60—80 рр.
XVII ст.
Після створення Української козацької держави Запорозька Січ підлягала
владі гетьмана, хоча й зберігала певну автономію у внутрішньому житті.
Проте запорозька старшина прагнула відігравати самостійну роль у
політичному житті козацької України. Це послаблювало владу гетьмана,
дестабілізувало ситуацію в державі. Після смерті Б. Хмельницького
Запорожжя виокремилося в державне утворення, яке лише формально
підпорядковувалося гетьману, проводячи самостійну внутрішню і зовнішню
політику. Така політика часто йшла врозріз із політикою гетьманів.
Протистояння між гетьманами й запорозькою старшиною було вигідне царському уряду.
Після укладення Андрусівського перемир'я 1667 р. Запорозька Січ
перебувала під контролем Речі Посполитої і Московської держави, а
фактично здійснювала самостійну політику, керуючись лише власними
інтересами. За «Вічним миром» 1686 р., Січ підпорядковувалася лише
московському царю. Саме від цього часу були заборонені будь-які
ВІДНОСИНи запорожців із Польщею та Кримським ханством, а для контролю
над козаками на запорозьких землях збудували фортеці, де розмістили
московські залоги.
За роки Національно-визвольної війни на Січі теж
відбулися певні зміни. Запорожці об'єднувалися в курені — військові та
адміністративно-господарські одиниці. До них входили також юнаки і
хлопчики, які готувалися стати козаками — молодики і джури. Очолював
курінь отаман. Його обирали козаки куреня. Під час воєнних походів із
курінних козаків формувалися полки та сотні, обирали полковників і
сотників.
Об'єднання запорозьких козаків в одну організацію
називалося кошем, Запорозькою Січчю. її очолював кошовий отаман. Курінні
отамани разом із кошовим управляли Січчю. В умовах майже постійних
бойових дій їх роль зростала. Навіть з'явилася посада кошового гетьмана.
У Запорозькій Січі дотримувалися традиції козацької демократії і
соціальної рівності. Діяли козацькі ради. На них, зокрема, запорожці розподіляли угіддя між куренями, обирали кошового, писаря, суддю, осавулів та інших старшин.
Тривала
війна й негаразди сприяли напливу охочих долучитися до «братства»
запорожців. Це були переважно знедолені й ображені, що перетворювало Січ
на вибухонебезпечне середовище, яке гостро реагувало на будь-які утиски
й обмеження прав і свобод.
Кошовий отаман І. Сірко. Одним із
найвідоміших отаманів Запорозької Січі другої половини XVII ст. був Іван
Сірко (початок XVII ст. — 1680 р.).
Постать І. Сірка — одна з
найбільш суперечливих в українській історії. Уперше в письмових джерелах
ім'я І. Сірка згадується в 1653 р. У 1658—1660 рр. подільські козаки
обирали його вінницьким (кальницьким) полковником. І. Сірко був серед
тих, хто виступав проти гетьмана І. Виговського.
Саме він організував і здійснив військовий похід на Аккерман, що
спричинив розпад україно-татарського союзу й не дав можливості І.
Виговському скористатися результатами перемоги під Конотопом. І. Сірко
зі своїми козаками примусив І. Виговського зректися булави і зробив усе
можливе, щоб вона потрапила до рук Ю. Хмельницького. За це він отримав
від російського царя винагороду — «двісті золотих та на триста рублів
соболів».
Після підписання Слободищенського трактату 1660 р. І. Сірко
виступив проти нього, залишив полковництво й пішов на Запорожжя. У
1660— 1661 рр. брав участь у походах запорозьких козаків проти
Кримського ханства. Після обрання І. Брюховецького гетьманом в 1663 р.
І. Сірко вперше став кошовим отаманом Війська Запорозького. У 1663 р.
він здійснив два вдалі походи до Криму, завдавши відчутних поразок
ханським ордам. Наступного року разом із московськими військами здійснив
похід на Правобережжя і розгромив загони польського полковника С.
Чернецького і правобережного гетьмана П. Тетері. Після укладення
Андрусівського перемир'я 1667 р. між Мо-сковією і Річчю Посполитою І.
Сірко деякий час підтримував П. Дорошенка в його боротьбі за
возз'єднання козацької України, але після того, як правобережний гетьман
вирішив прийняти про¬текторат турецького султана, виступив проти нього.
Восени
1667 р. І. Сірко став полковником Харківського полку на Слобожанщині і
здійснив похід до Криму: 8-тисячне козацьке військо розгромило татарську
орду поблизу самої Кафи (сучасна Феодосія) і визволило близько 2 тис.
бранців. Цей переможний похід обернувся поразкою для П. Дорошенка та
його війська в боротьбі за об'єднання України, він утратив союзників — татар.
У
1670 р. запорожці знову обрали І. Сірка своїм кошовим. Того ж року він
здійснив похід на Очаків, турецьку твердиню на узбережжі Чорного моря,
захопив і зруйнував її.
У жовтні 1671 р. новий крутий поворот — І.
Сірко разом із М. Ханенком присягнув Речі Посполитій і зобов'язався
воювати з Кримським ханством.
У 1672 р., після усунення від влади Д.
Многогрішного, І. Сірко вирішив поборотися за гетьманську булаву, але
зазнав поразки. Полтавський полковник Ф. Жученко захопив І.