Взимку дерева, які так весело шумлять своїми кронами влітку, стоять зовсім голі. Темні, майже чорні стовбури, темні гілки. Здалеку ліс здається нерухомою чорною смугою на білому фоні снігового поля і неба. Якщо підійти ближче, то ліс стає прозорим. Дерева злегка похрустивают своїми тонкими гілками на морозі. Життя в лісі завмирає взимку. Приходиш в ліс і таке відчуття, ніби нікого немає в лісі. Вся природа нежива.
Але це не так. І заячі сліди видно на снігу. І чорні ворони скачуть по гілках. І дятел у червоній шапочці колотить щосили по стовбуру дерева: там, під корою, знаходить він заховав на зиму комах — свій корм. А стукіт цей розноситься на весь ліс, немов хоче всім донести, що є в лісі живі істоти, життя в лісі триває, незважаючи на холоднечу. Зайці теж знаходять корм на деревах: коли не можуть знайти нічого під снігом, гризти кору осинок. Не найкраща їжа для зайчишки, а все ж краще, ніж зовсім нічого.
А для когось дерево — це будиночок. Білочка влаштувала собі житло в старому дуплі, заздалегідь наносив туди і горіхів, і грибів. Та й у самому дереві непомітно для нашого ока жевріє життя, біжать по його стовбуру під темною корою життєві соки. Тільки пригріє сонце і побіжать вони ще швидше. І тоді набухнуть і лопнуть нирки, з’являться ніжні зелені листочки, зазеленіє крона. Заспівають птиці. І всім буде ясно: ніколи життя і не пропадала. Просто спав взимку ліс, дерева спали.