Образ Василя гармонує з образом Марусі. Василь - бідний
селянський парубок, сирота, працює свитником у місті. Він розумний, гарний,
працьовитий і релігійний. Портрет його змальований у фольклорному дусі:
«Хлопець гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі
веселенькі, як зірочки: на виду рум'яний, моторний, звичайний...» Василя
поважають дорослі, з ним хочуть дружити молоді, хоча й сирота, проте він до
всякої роботи здатний. Розумові здібності Василя виявилися в тому, що він
швидко навчився грамоти в купця.
Василь закохався у Марусю з першого погляду і почувався
надзвичайно щасливим, коли дізнався, що це кохання взаємне. Автор користується
фольклорними зворотами для висловлення Василем своїх почуттів: «Марусенько, моя
лебідочко, зірочко моя, рибочко, перепілочко!.. Я мову раю!»
Василь подобався батькам Марусі, але перешкодою на шляху
одруження стояла солдатчина. Благання Марусі і Василя скінчилися домовленістю
між непохитним батьком Марусі і Василем: Наум віддасть за нього доньку за
умови, що той заробить собі на найомщика і таким чином відкупиться від солдатчини.
Василь покоряється долі і йде у найми до купця.
Василь повертається з заробітків, але Марусю застає вже
неживою. Побачивши Марусю у труні, Василь «закричав жалібно, застогнав, зблід
як смерть, та тут же і впав, мов неживий!..». Велика чутливість і переживання
властиві Василеві. Він тяжко сприйняв смерть коханої, навіть хотів покінчити
життя самогубством, але знайшов інший вихід: постригся в ченці печерського
монастиря. Невдовзі після постригу Василь помирає у монастирі під іменем отця
Венедихта.
В образі парубка втілено глибокі переживання від втраченого
щастя.
О. Гончар, виходячи з «народних критеріїв», писав: «В образі
Василя письменник намагався втілити найхарактерніші риси кращого парубка,
такого хлопця, який був би гідним Марусі».