На світання, як тільки защебетали соловейки, біля
черствого чорного Каменя проросла Волошка. «Якою мені бути?», — спитала вона.
«Чорною», — відповів Камінь. «Сірою, запиленою», — припавши
до землі, сказав Спориш. А Будяк набундючився і навіть не став говорити із
маленькою квіточкою.
«Навіщо чорною?» — спитала Каменя Волошка. Той відповів:
«Щоб тебе боялися».
«Навіщо сірою?» — поцікавилась маленька квітка у Спориша.
У відповідь він прошепотів: «Щоб тебе не побачили — так легше прожити».
«Ставай колючою, — не витримав Будяк. — Усіх колотимеш,
ніхто тебе не чіпатиме».
Увесь день думала Волошка, якою ж бути. Перша пелюстка...Друга... Шоста... «Мати Божа! Що це за марюка», — сплеснула вона в долоні.
«Не Кричи так, стара, — лагідним голосом промовив дяк. —
Це не марюка, це я».
Дячиха схопила віника: «Ну ти й нечиста сила! Я знаю, що
водило тебе по болоті!»
«А таки розумна жінка моя господиня», — подумав про себе
Домовик.