У одному невеличкому місті, в самому центрі, де височіла вежа, жив Годинник.
Саме на тій вежі. Щоб зручно було спостерігати за містом, а ще нагадувати мешканцям про час.
І виконував свою роботу годинник вправно: лічив хвилини не вагаючись, кожну годину нагороджував місто музикою. А вночі тихенько поцокував, освітлюючи пізнім перехожим площу.
Та одного ранку годинник перестав показувати час. І, хоч він видавав тихеньке "тік-так", його стрілочки не рухались.
Почали люди сумувати: я вони тепер встигатимуть на роботу, не запізнюватимуться на зустрічі, якщо великий міський годинник не працює.
Зібрались вони, і вирішили покликати з великого міста, що знаходилось неподалік, годинникового майстра.
Прийшов він, заліз на вежу, оглянув великого годинника:
-- Тут зіпсувалася пружинка. Але вона не лише досить велика, та ще й виготовлена з дуже міцного сплаву. У мене таких немає.
Міщани похнюпились ще сильніше.
А умілець додав:
-- Є у нашому місті коваль. Його треба запитати.
Пішли міщани ще й до коваля. Принесли йому частинку пружинки.
-- Ні, не зможу я вам допомогти, -- сказав той. -- Такий метал привозили лише з-за ріки. а тепер дощі, ріка міст зірвала, тому туди не доберешся.
Прийшли засмучені міщани під вежу з годинником, щоб поділитися новинами з рештою.
Почув годинник, що відремонтувати його не зможуть, і заплакав.
А сльоза та скотилась і впала прямо на одного з мешканців міста. Він здивовано підняв голову, а на небі ні хмаринки.
Через хвилину впала ще одна сльоза. На його сусіда.
Коли й третя крапля впала на стоячу тут жінку, голови підняли всі.
І побачили, як зі стрілочки годинника крапає наступна.
Порахували люди, скільки крапель падає за годину, пішли до теслі і коваля.
Першого попросили зробити діжки, які б вміщали сльози за півгодини, годину, 3 години, 12 годин і добу.
А другого майстра попросили дзвіночки, щоб повісити на ці діжки.
Після цього всі міщани стали до роботи і створили механізм, який дозволяв виливатися сльозам з меншої діжки у більшу.
Так на площі, крім годинника, ще й з'явився незвичайний фонтан.