«Народ шукає в геніях себе». Ці слова В. Симоненка досить точно передають сутність історичного покликання геніальної особистості: бути не лише духовним провідником і пророком, а й дзеркалом, яке найоб'єктивніше відображає «лице і характерну поставу свого народу». У цьому зв'язку Т. Шевченко своє призначення виконав сповна.
Його творчість — це документ найбільш об'єктивної і виваженої характеристики українців, це книга їхнього буття і водночас своєрідна візитна картка, за якими націю пізнає і сприймає світ. Недаремно Шевченків «Кобзар» як найбільшу святиню й чи не єдину посвідку про особу брали з собою до невідомої далекої Канади наприкінці XIX ст. перші українські переселенці.
Найвизначальнішою рисою українців є їх особливий зв'язок із землею. Землю як основу основ, як найбільшу цінність вони поетизували й обожнювали з особливим почуттям, а тому не дивно, що в народних піснях сам Господь засіває ниву житом-пшеницею.
Т. Шевченко як геній, що показав народ у всіх вимірах його життєдіяльності (і побутовому, і морально-етичному, і соціально-політичному, і естетичному), передусім змальовує українців як хліборобів, бо ж праця на землі була найвищою цінністю його роду й народу. У нього, як і в народній творчості, Ісус за плугом ходить, а Марія їсти носить. Зображення найсвятіших у такій невластивій для них іпостасі обумовлюється тим, що поет, як і народ, розцінював хліборобську працю як святу, адже завдяки їй існує рід людський. У цьому зв'язку цікавий такий факт із життя Т. Шевченка. Перебуваючи 1847 року в Україні, він намалював у подарунок землеміру Д. Демичу дворічну ікону на металі, з одного боку якої був зображений Ісус Христос, що благословляє хліб.
Культ матері-землі-годувальниці сформував в українців і обожнення жінки-матері, бо жінка так само дає життя,плекає й підтримує його своєю любов'ю, ніжністю й турботою. Саме тому ставлення до жінки було особливо шанобливим. Це засвідчує й лексичне значення слова «дружина» — вона друг, а не служниця своїм чоловікові та дітям. До речі, в українців слово «дружина» вживалося щодо обох із подружжя.
Жінка, дружина, мати була не тільки берегинею сімейного вогнища, а й визначальною мірою хранителем нації, її духовності. Адже передусім від матері дитина переймала рідну мову, пісню, віру, звичаї і традиції роду, його святині. Саме тому у Т. Шевченка маємо таке поклоніння, таке обожнення жінки-матері, що засвідчує висоту духовного аристократизму і поета зокрема, і народу в цілому. Культ матері-землі, культ жінки-матері обумовив і запрограмував на віки особливості психологічного складу українців, зокрема їх лагідність, щирість, довірливість, а понад усе — пристрасність, емоційність. І те, що Т. Шевченка називали найперше поетом почуття, жодною мірою його не принижує. Він так само й поет глибинної філософської мислі, але першоджерелом її було таки почуття, бо ж почуттєво-пристрасним був і його народ.