Князь Володимир - постать, місце якої в пам'яті України, Росії та Білорусі викарбовано тисячоліттям історії та культури. Постать, з якої починається нова сторінка історії східних слов'ян. Однак, як народні думи й житійні оповіді, так і світська публіцистика часто приховують від нас головне - історичну особистість князя-хрестителя та його добу, справді переломну для нашої історії.
У сиву давнину про князя Володимира знали хіба що представники великокнязівського клану. Це так звана родова пам'ять, найліпше прописана у літописах. Останні складалися переважно при княжих дворах та архієрейських кафедрах, рідше в монастирях. Так вже сталося, що вельможі та єпископи були першими меценатами нашої історичної пам'яті та ідеологами її політики. Через те й важко почути у тогочасних джерелах про те, чим жили інші представники давньоруського соціуму.
Однак, навіть постать хрестителя Русі, як не дивно, у багатьох моментах досі прихована під спудом історії. Володимир - святий. Про це знають навіть школярі. А коли його канонізовано, чи, простіше кажучи, зараховано до сонму святих - відповіді не дасть жодне джерело. Швидше за все - ніколи, бо не було потреби, адже авторитет визначав святість, і всередині родинної пам'яті ця святість не підлягала сумніву.
А що ж коїлося поза кланом Рюриковичів-Гедиміновичів, які вважали себе спадкоємцями Володимира? Думи та фольклорні перекази про Володимира-Ясне сонечко були поширені в народі скрізь - і в південній Русі, і в Новгороді, і навіть у Скандинавії. Одначе, фольклор не містив біографічної конкретики. А що ж писемні джерела? Річ у тім, що Повість временних літ (далі: ПВЛ) - перший відомий нам літописний текст - відділяє від Хрещення Русі аж ціле століття, понад три покоління сучасників! Історична пам'ять у добу, що передувала винайденню преси, як правило, затирала інформацію в такому часовому проміжку. Відновити її за допомогою усього комплексу джерел - не просте завдання історика.