Як частини мови обирали собі царя (твір-казка)
У світі існує багато царств, та найбільшим і найсильнішим вважається царство Мови із столицею Морфологією. Тисячоліттями жителі цього царства жили дружно, підтримували одне одного: звуки складалися в слова, слова об’єднувалися в сім’ї — частини мови і складали словосполучення, речення, тексти; службові частини мови вірно служили самостійним. Та одного дня між частинами мови виникла суперечка, хто в царстві Мови найголовніший. Іменник доводив, що саме він повинен стати царем, адже його сім’я найбільша. Він дає імена всьому, що є довкола.
Прикметник не погоджувався хилитися перед Іменником, і доводив, що він виражає ознаку всіх предметів чи їх приналежність.
Почувши це, Числівник заявив, що від нього залежить число, кількість предметів чи їх порядок при лічбі, а тому він нікому не буде коритися.
Займенник гордо випнув груди і заявив, що хоча він і не називає особу, предмет, ознаку чи кількість, але вказує на них. А ще тільки він запобігає виникненню тавтології — грубої лексичної помилки, і хоча за кількістю поступається іншим частинам мови, але має аж дев’ять розрядів.
Дієслово і собі не змовчало і почало доводити, що дія у світі важливіша за будь-яку інформацію, а тому царем повинне стати саме воно. Тим більше, що в нього є два вірних помічника: Дієприкметник і Дієприслівник.
Прислівник довго мовчав, а тоді й собі встряв у суперечку. Він доводив, що користується всіма частинами мови, ніколи ні до кого не пристосовується, бо не має закінчень, мовляв, серед самостійних частин мови він найсамостійніший.
Довго сперечалися самостійні частини мови між собою, а потім звернули увагу на Прийменник, Сполучник і Частку, які мовчки стояли в кутку.
—Ось без кого ми можемо обійтися, — перший вигукнув Іменник.
—Ці служники зайві в нашому царстві, — підтримали його інші частини мови. — ідіть собі геть, живіть окремо, бо вам не потрібен цар.
Службові частини мови тільки знизали плечима і мовчки вийшли.
За всією цією катавасією спостерігав Вигук, який не належить ні до самостійних, ні до службових частин мови. Набридло йому спостерігати за таким неподобством і він загукав:
—Ой! От тобі й раз! Годі! Замовкніть! Будь ласка! Прошу, замовкніть!
Та самостійні частини мови його не слухали і не повернули своїх відданих служників.
Зажили самостійні частини мови кожна своїм життям, але дуже швидко зрозуміли, що не стало порядку в царстві Мови. Іменні частини мови не можуть без прийменників утворити більшість словосполучень. Дієслово без часток не може ні наказувати, ні утворювати умовний спосіб; усі частини мови без заперечних часток повинні були з усім погоджуватися, а без сполучника неможливо об’єднати однорідні члени речення чи створити складнопідрядні і складносурядні речення.
Сумно стало в місті Морфології. Довелося самостійним частинам мови кланятися службовим і просити їх повернутися. А ті не горді — повернулися, щоб далі сумлінно виконувати свої обов’язки.