На долю українського народу випало чимало горя і ніхто не може дати відповідь на питання: за що? За що український народ катували, засуджували до розстрілів, відправляли до таборів, морили голодом? Проте незважаючи на всі ці катування й поневіряння українці змогли зберегти свою історичну пам’ять. Микола Вороний казав, що все те зло, яке чинилось проти нас лише змушувало нас ставати сильнішими й кращими. Він знав також, де знайти джерело натхнення та відповідь на питання: як же передати цю пам’ять нащадкам. Відповідь проста: вона у Слові. На захист цього промовляє до нас поема «Євшан-зілля».
Твір побудовано на основі літописних джерел. Зовнішня дія – доволі динамічна й інтригуюча. Князь Володимир Мономах «під час походу» взяв у полон з ясирем улюбленого сина половецького хана. Юнак дуже швидко почав забувати рідний степ, став «край чужий, чужі звичаї як за рідні уважати». Батько-хан не міг не ятритись через це, тож послав до Києва людину, аби розшукати юнака і нагадати йому про батьківщину. А далі в сюжетну канву вплітаються прадавні пошуки магії слова. Прадавні, бо постають з літописного оповідання: посланець зустрівся з юнаком і, за хановою настановою, заспівав тому пісень половецьких. Проте байдужим залишився юнак. Здавалося, ніщо не зарадить, не допоможе. Тоді музика Ор вийняв жменьку сухого євшан-зілля. І сталось диво: юнак пригадав себе й свій рідний дім.