Те, що ввічливість, послужливість, намагання зробити вам приємне як гостю є національною рисою японців,— широковідомо. Ввічливість — у натурі японця, його стиль поведінки, його спосіб мислення. І все це закріплено історично. Розповідали, що займенник «я» у японській мові виражається багатьма словами і кожне має своє значення і свій відтінок. Скажімо, самурай говоритиме «хесся», жінка ніколи не вживатиме «оре» — це чоловіче слово, старий обов’язково скаже «васі». Японець ніколи не стане категорично заперечувати, він практично не говорить «ні», навіть коли не згоден. Знайде тисячу способів уникнути цього прямого «ні» або так завуалює свою незгоду хитроплетивом слів, що й біс ногу зламає.
Японська ввічливість невіддільна від субординації, а то й випливає з неї, Японці невибагливі до одягу, по ньому важко відрізнити главу фірми від робітника. Алє якщо зустрінете двох чоловіків в однакових синіх костюмах, білих сорочках, однотонних краватках, по ставленню їх один до одного відразу відрізните, хто займає вищий щабель на соціальній Драбині, а хто — нижчий. Субординації дотримуються скрізь: у діловому житті, побуті, сім’ї. Підкреслено шанобливо звертаються підлеглі до начальника, діти до батьків, сестри до братів, молодші до старших, жінки до чоловіків. Кілька разів, стикаючись біля дверей з Катею-сан, я намагався пропустити її вперед, і щоразу вона відступала, запрошуючи спочатку пройти мене.
— У нас так заведено: жінка пропускає чоловіка.
Підмічено: ще коли мати за японським звичаєм носить немовля у себе за спиною, вона при кожному поклоні змушує кланятись і його, даючи йому при цьому перші уроки вшанування старших. Відчуття субординації вкорінюється в душі японця не з моральних повчань, а з життєвої практики. Він бачить, як мати вклоняється батькові, молодший брат — старшому, сестра — всім братам незалежно від віку.
Усе це має глибокі соціальні корені. Бо довічно цю субординацію, що стала правилом життя, регламентацією побуту, диктував матеріальний ценз. Витоки. слід шукати ще у феодальних часах, коли землероб не мав права їсти рис, вирощений його руками, як не мав права носити шовк селянин, який розводив шовкопряд. З чого їсти, яким папером затягувати вікна, яким гребінцем зашпилювати жінці коси — все регламентувалося властями.
Тому не дивно, що японська ввічливість поширюється не по горизонталі, а по вертикалі: найнижчі поклони адресуються тому, хто стоїть найвище. Кодекс самурайської честі диктував форму поведінки васала: бути ґречним і ввічливим — від низьких поклонів поперек не зламається.
Все це, безумовно, наклало свій відбиток на японців наших днів. Звідси — коректність, шанобливість, обтічність у міжособистих взаєминах. Звідси — уникання прямих запитань, що могли б поставити співрозмовника у незручне становище, і прямих відповідей, які містили б відмову. З цього приводу спостережливі оглядачі наводять дотепну приказку американців: «Чинити можна трояко — правильно, неправильно і по-японські».
І все ж таки ввічливість по-японськи має свою привабливість як суто людська риса: культура спілкування, повага до старших, уникання категоричних суджень — все це можна запозичити.
Ввічливість — не тільки щоденний етикет. Це спосіб існування, що поширюється на всі сфери життя. Певно, звідси бере початок таке гарне і зрозуміле для нас свято, як вшанування старших. У цей день — а він у Японії’ вихідний у всенаціональному масштабі — людям літнім висловлюють свою вдячність, повагу і шанобу, готують подарунки…