«Слово о полку Ігоревім» (Слово о плъку Игоревѣ; «Слово про Ігорів похід», «Слово о полку Ігореві, Ігоря сина Святославля, внука Ольгова») — давньоруська героїчна поема кін. XII ст., поетичний твір невідомого автора княжої доби історії України.
З кінця XVIII ст. «Слово» постійно знаходиться в полі зору широкої громадськості і вчених різних країн, стоїть поруч з такими пам'ятками, як індійський та іранський епос, французька «Пісня про Роланда», німецька «Пісня про Нібелунгів», англійський «Беовульф», грузинський «Витязь у тигровій шкурі», вірменський «Давид Сасунський», іспанська «Пісня про мого Сіда», ісландські саги, фінська «Калевала», японська «Повість про дім Тайра» тощо.
«Слово о полку Ігоревім» належить до тих небагатьох творів киево-руської літератури, які постійно знаходяться у полі зору широкої громадськості й учених різних країн. Відомості про тисячі публікацій від часу відкриття рукопису в 1792 р. - монографії, статті, повідомлення — зібрані у бібліографічних виданнях і оглядах XIX-XX століть.
Наука про «Слово» нараховує щонайменше 5000 монографій і спеціальних розвідок. За час вивчення «Слова» виробився погляд на нього як на цінне джерело з історії України-Руси і літературної мови того часу, усної народної творчості, міфології, історичної географії, навіть давньої фауни і флори.
Ізольоване від свого часу, своїх джерел — літописних повістей про Ігорів похід, які укладалися протягом 1185-1198 років, «Слово» стало жертвою найжорстокіших експериментів, що затемнювали чи навіть змінювали його величну патріотичну суть.
Немало обставин і стереотипів здавна гальмували вивчення «Слова», помітно деформували історичне й естетичне уявлення про нього.
В схемі імперської історіографії Україна і Білорусь розглядались як споконвічні російські території, що були анексовані Литвою і Польщею.
Ця ідея була взята в основу всіх історичних, філософських, філологічних, етнографічних, археологічних, антропологічних та інших досліджень. Так був перекинутий «місток від київської династії князів до московського царського дому» . Для того щоб нав'язати Києву роль васала і зайняти його місце в авангарді історичного процесу, московські ідеологи використовували всі засоби, в тому числі й маніпуляції зі «Словом о полку Ігоревім». Імперська наукова і громадська думка не була зацікавлена в тому, щоб розкрити органічний зв'язок епохи і «Слова», а тому вибирала лише ті факти, які можна було пристосувати до ідеї провідної ролі Росії [1].
У свій час і М. Максимович, і В. Бєлінський, займаючи антагоністичні позиції щодо перспектив розвитку української літератури, все ж погоджувалися на тому, що «Слово» - пам'ятка українська. Не сумнівався в цьому й академік В. Перетц (1926 р.). Лише згодом, особливо після голодомору 1932-1933 років і розстрілу українського відродження, почастішали спроби позбавити «Слово» українського авторства або, за висловом М. Грушевського, «тим чи іншим способом вирвати з українських рук».
При цьому особливі надії покладалися на тих українських учених, які і вдома почували себе російською діаспорою. Ця політика досягла апогею в 1945-1947 роках, а у 80-90-х роках остаточно оформилася в публікаціях Б. Рибакова, зокрема в його праці «Петр Бориславич» (1991 р.)[1]
Російське літературознавство вже відкинуло визначення радянського часу про «Слово» як пам'ятник «трех братских народов» і в «Энциклопедии «Слова о полку Игореве» (СПб., 1995) оголосило його «национальным литературным шедевром» Росії (Т. І. - С. 3). Усякі зволікання українських учених можуть привести до втрати ініціативи в дослідженні «Слова»окремих фраґментів «Слово…», зокрема «Плачу Ярославни», дали М. Шашкевич (1833), Тарас Шевченко (1860), В. Мова (Лиманський, 1893), Б. Лепкий (1915) і багато інших українських поетів[ 10].
Перший російський віршований переклад «Слова» дав І. Серяков (1803), після нього «Слово…» перекладали: В. Капніст (1809), В. Жуковський (1817 — 19), М. Делярю (1839), Л. Мей (1850), М. Гербель (1854), А Майков (1869), Е. Барсов (1887), К. Бальмонт (1929), С. Шервінський (1934), Г. Шторм (1934), І. Новіков (1938), В. Стеллецький (1938), М. Заболоцький (1946), А. Юґов (1950), С. Ботвіннік (1957), М. Риленков (1962). Білоруською мовою переклав «Слово…» Янка Купала (1919 прозою, 1921 віршем).
Мета цієї роботи розкрити історичну основу «Слова», його жанр, поетику та патріотичну сутність цього великого літературного пам’ятника давнини.