1.
Я
не люблю книжок, де є посилання на відомі анекдоти. Не люблю тому, що
здебільшого ці анекдоти так і залишаються для мене загадкою, а відтак
втрачається весь перчений контекст. Тому перше, ніж посилатися на якусь
хохму, я розказую її повністю. Ну ось:
Вистава в цирку. Конферансьє оголошує номер:
– Зараз на ваших очах хлопчик із феноменальною пам’яттю вип’є п’ять бокалів пива!
На сцені хлопчик випиває п’ять бокалів пива. Овації.
– А
зараз, – продовжує конферансьє, – хлопчик із феноменальною пам’яттю
обпісяє глядачів із першого по третій ряди. Можете не тікати! Я ж казав:
хлопчик із феноменальною пам’яттю!
Так от: хлопчик із феноменальною пам’яттю – це про мене.
2.
Для
мене все почалося в 11 років. Я виліз на дерево і побачив там щось
таке, що назавжди змінило мою пам’ять, перетворило її з мілкої калюжі в
бурхливий океан.
Далебі, вам цікаво знати, що ж такого було на дереві? Гм, не пам’ятаю. Щось текуче, туге, іронічне... Справді, не пригадую.
Я
виліз на запилюжену липу, старе крислате дерево. Смеркалося, і я вже
от-от мав іти додому, як мене потягнуло покорити ще одну «висоту». Все
дитинство я був деревним альпіністом. Не знав для себе кращої розваги,
ніж видертися на дерево і дослідити, що видно з його верхівки.
Липа,
про яку я говорю, була найвищою в околиці нашого закутка. Далі, за
містом, росли й куди вищі дерева – буки, приміром, два височенних дуба.
Про ліс годі й говорити – але ж там усе сосни, а від сосен знаєте, які
потім руки будуть?
Як
уже казав, сонце за пару хвилин мало закотитися за горизонт. А мені
закортіло вилізти на дерево і подивитися на захід. Я виліз, і побачив
там щось дуже цікаве.
Але
не пам’ятаю, що. Наступне, що я можу пригадати, – себе у пропахлих
димом джинсах із латкою на лівому коліні (на латці – Качур Дональд).
Похитуючись, простую стежкою біля водокачки до своєї хати.
3.
Я
вчився в міднобуківській школі, на той час вона вже була об’єднаною.
Хто жив у Мідних Буках, знає: до 92-го у місті було дві школи – номер
перша і номер друга. Але потім почалися всі ці незбагненні від’їзди, і
місто знелюдніло. Ми й самі збиралися виїжджати – була думка обміняти
хату на квартиру в Тернополі, поближче до баби Віри, маминої мами. Бабця
вже старенька була, і мамині сестри по черзі їздили доглядати за нею. Але якось то все з переїздом відтягувалося. Та й по-серйозному, бачу тепер, це не розглядалося.
Одним
словом, відбувся масовий виїзд сімей, так що довелося об’єднати дві
школи в одну. Приміщення школи номер один (яке було аварійним)
переробили під котельню, де, до речі, мій тато працював нічним сторожем.
А колишній шкільний спортзал, що був окремою будовою, мав стати складом
текстилю. Іронія в тому, що склад так і не наповнився нічим, крім
тютюнового диму, коли мій батя закурював «Приму».
З
грошима тоді було непросто. Та й місто саме по собі видавалося
тривожним і порожнім. Точно як той склад зі стертою розміткою для
баскетболу на підлозі.