Про липку і зажерливу бабу
Жили собі дід та баба. Вони були дуже вбогі. От баба і каже:
— Ти б, старий, пішов у ліс та вирубав липку, щоб було чим протопити.
— Добре,— каже дід. Узяв сокиру та й пішов у ліс.
Приходе дід до лісу, вибрав липку. Тільки що замахнувся сокирою, щоб рубати, коли чує — липка каже людською мовою:
— Ой, не рубай мене, чоловіче добрий, я тобі в пригоді стану!— Дід з переляку і сокиру опустив. Постояв, подумав та й пішов додому.
Приходе додому та й розповідає про свою пригоду. А баба й каже:
— От який же ти дурень. Піди зараз до липки та попроси конячку з возом. Хіба ми ще не находились з тобою?
— Та чи так, то й так,— каже дід. Надів шапку та й пішов. Приходе до липки та й каже:
— Липко, липко, казала баба, щоб ти дала конячку з возом.
— Добре,— каже липка,— іди додому.
Приходе він додому, а біля хати стоїть віз, і конячка біля його прив'язана.
— Бач, старий,— каже баба,— тепер і ми люди. От тільки хата наша от-от завалиться. Піди, старенький, попроси ще й хату. Може, дасть.
Пішов дід до липки, попрохав і хату.
— Добре,— каже липка,— іди додому.
Приходе дід до двору і не пізнає. Замість старої хати стоїть нова, гарна хата. Радіють обоє, як діти.
— А що, старий, якби ти попрохав ще й худобу та птиці. Тоді, здається, вже й нічого нам не треба.
Пішов дід до липки, попросив худоби.