Одного разу увечері до нас у квартиру подзвонили. Я кинувся до дверей, а за мною кіт Маркіз. У дверях стояла тітка Валя, мамина сестра, — вона приїхала до нас у гості з Полтави. Мама відразу заклопоталася на кухні, щоб пригостити гостю. Тато став розпитувати тітку Валю про новини, а я сів з ногами в крісло, на руки до мене стрибнув Маркіз. «І для чого ви кота в квартирі тримаєте? — знизала плечима гостя. — Скільки турбот з ним!» Тато погладив кота і сказав: «Це улюбленець усієї родини! У нього є свій куточок з килимком, є м'ячик. Любить спати на дивані або на підвіконні, чомусь на газетах. А коли в квартирі буває прохолодно, забереться до нас у постіль і, згорнувшись клубочком, спить у ногах». «Я вважаю, що котам не місце в квартирі, вони повинні бігати в дворі», — сердито заперечила тітка.
Мені здалося, що кіт прекрасно все зрозумів. Напевне, він відчув ворожість гості. Маркіз зістрибнув з моїх колін, вигнув спину і ніби знехотя, немов приймаючи якесь рішення, рушив до вхідних дверей. Зупинився і занявкав. «Льоша, випусти Маркіза погуляти», — сказала мені мама. «І нехай не повертається, поки я тут», — крикнула тітка Валя чи то в жарт, чи то всерйоз. Але так воно й вийшло. Маркіз не прийшов ні цього дня, ні наступного. Ми затурбувалися. Тато сказав мамі, що Маркіз, напевно, образився на тітку Валю.