Ми живемо з Вами у дуже цікавий час. Все, за що боролися прадіди, за що
вмирали діди, про що мріяли батьки в нас тепер є. Ми – незалежні. Пафос з
екранів телевізорів, патріотизм з книг – зараз ми самі можемо вибирати
що хочемо і говорити що думаємо. Та чомусь виникають одні запитання:
Кому будувалось світле майбутнє?
Для чого виборювалась незалежність?
Куди діваються українці?
Можливо, в боротьбі, в постійних протиріччях загубили ідею? Або, просто не вміємо жити самостійно?
Чому так і збулись всі бажання, всі мрії?
На мою думку, цьому є багато причин. Як свідчить історія, нам,
українцям, ще з сивої давнини вселяли ідею про нездійсненність нашої
мрії. З цією думкою змінювалися покоління, обростаючи коростою забобонів
і страхів. Але усвідомлення свого призначення живе в душах українців. І
наш народ не відмовлявся від боротьби за здійснення мрії. Мета була, та
був і страх людей, яким приходилось жертвувати любов’ю заради любові.
Кидати рідних, коханих за мрію, за Україну.
В нашій історії було багато страху, невдач і поразок. Та український
народ знову і знову піднімався, набирався терпіння, тому що розумів до
чого прагне.
І ось, коли здійснилось бажане, виявилось, що мріяти про незалежність набагато легше, ніж незалежно жити.
Тепер залишилось лише втікати туди, де можна розповідати про українську
незалежність, з якою жити неможливо. Українці не діваються. Навпаки,
тепер вони всюди. Працюють, народжують дітей за морями-океанами. І їхні
діти вже не будуть скромно і зніяковило говорити “Я – українець”. Вони
просто не будуть знати що це таке.