Батик як мистецтво малювати гарячим воском по тканині зародився в Індонезії. В Європу він потрапив у середині позаминулого століття, коли голландські купці привезли з острова Яви не тільки легкі струмисті тканини, вкриті найтоншими восковими візерунками, а й технологію їх виготовлення.
Існують різні батикові технології. Це і гарячий батик, коли весь рисунок на тканині покривається гарячою восковою сумішшю, за винятком тих місць, які фарбуються одним, спочатку світлим тоном. Тканину опускають у барвник, а потім прасують, топлячи віск, знову покривають воском для наступного фарбування. І так доти, поки весь рисунок не стане кольоровим.
При “холодному” розписі на шовк наноситься графічний рисунок. Потім контурні лінії закріплюються спеціальним “резервом”, а площини між ними розписуються фарбами, ніби аквареллю по мокрому. Це мистецтво, що потребує не тільки натхнення, а й точного розрахунку. Результат завжди неповторний і значною мірою непередбачуваний.
Такою ж індивідуальною творчістю, як живопис і скульптура, батик утвердив себе аж у ХХ столітті. Традиційна батикова техніка відзначається складністю і тривалістю операцій. Тому займатися ним принагідно не можна – треба бути одержимим. Нині батик має художньо-артистичний “музейний” статус.
ІІ. Того ранку до початку уроків мені випала важка, немила, найчорніша, ще й принизлива, бо “жіноча”, робота – парити в жлукті білизну. Може, хтось не знає, що таке жлукто? О, це такий “апарат”, який вигадали наші найдавніші предки. Може, ще трипільці. Відпиляну – півтора чи трохи більше метра завдовжки - товсту вербову колоду продовбують долотом наскрізь, щоб лишилися тільки стінки в півдолоні завширшки, виходить такий собі кадівб (бочка) без дна і кришки, той кадівб ставлять біля ганку на чисту, рівненьку, з-під ціпа солому. В жлукто кидають заздалегідь намочену білизну: сорочки, простирадла, рядна і все інше, посипають шаром, в долоню завтовшки, попелу – соняшникового або березового. Шар білизни і шар попелу, й так доверху, а коли в печі у великих чавунах закипає окріп, ти рогачем витягуєш чавун на припічок, береш його великою ганчіркою й обережно, щоб не хлюпнути, не обваритися, преш той баняк надвір і виливаєш у жлукто. В жлукті клекотить, наче в пеклі, гаряча пара шугає в небо. Відтак преш другий чавун, бурхаєш його в жлукто й мерщій накриваєш жлукто пічною заслінкою. В жлукті клекоче, булькає, стогне – то дезинфікується, вибілюється білизна. Коли клекіт вщухає, ти йдеш до печі й витягаєш звідти розжарений шмат металу, це може бути велика гиря, шмат рейки, в наших сусідів у печі розжарювалося гарматне, ще з давніх часів ядро, розжарювали й снаряди, з яких виколупаний тол, у нас же за той прискорювач виробітку пари правила танкова шестерня десь на пуд вагою, котрою я інодні вправлявся у вижиманні. Зачепивши тлустим дротяним гаком шестерню, преш її до жлукта і вкидаєш туди. Там знову клекіт, буркотіння, булькання, шипіння, і пар свистить через заслінку, неначе з паровоза.
Повернувшись зі школи, я виймав білизну та складав на санчата (влітку на возика) й цуприкував до річки, а там мати гамселили її прачем, полоскала в ополонці, й ми вдвох викручували. Висушена на тину, на мотузках у саду така білизна, продезинфікована, чиста, пахне городом, полем, небом – білим світом.