Старі люди розповідають, що якось небо дорікнуло польовим рослинам за невдячність:
— Багато квітів вітають мене своїми пахощами, своїм таємничим шепотом. Тільки ви, невдячні, мовите й на мене не дивитесь. А я ж напуваю вас дощиком, зігріваю сонечком.
— Ні, ми не такі,— відповіли квіти польові.— Ми тобі дуже вдячні, але не сміємо про це сказати.
— Гаразд, якщо ви не можете піднятися до мене, то я прихилюся до вас.
І небо просило землю виростити серед колосків клаптики його самого. Так небесна голубінь розлилася серед золотих хлібних ланів. І колоски змогли нахилятися до голубих квіток, пестити їх і розповідати про свою любов до синього неба.
Може, тому, що волошка — небесні очі на землі, а квітами люди лікують хвороби очей.