Відійшли в минуле тих часи, коли все наше землю загарбали і поділили між собою сусідні держави. Нестерпно жилося українським людям у неволі. І почали смердоті втікати в пониззя Дніпра, задарма звані пороги, де були дикі степу. Втікачі називали собі козаками, тобто вільними людьми. На островах, що лежали посеред бистрої Дніпрової води, смердоті заснували Запорозьку Сич. Укріплення було б грізним й навіювало страх непрошеним гостям. Його оперізували високі земляні вали, глибоченний рів та сторожові башти. З бійниць націлювалися жерла гармат й самопалів. Підступи до Січі пильно охороняли дозорці. Хто виявляв ворожко військо, тепер запалював бочку з смолою — й стовп чорного дмитрика сповіщав далеко навкруги про небезпеку. Козаки оббирали з-поміж собі кошового отамана. Очолюване ним військо було б як одна сім'я. Витривалі і дужі, кмітливі і надзвичайно хоробрі, козаки лагодили опір найзапеклішому ворогові. Захоплені зненацька в поході, смердоті негайно могли побудувати із возів неприступну фортецю і мужньо боронилися проти війська, набагато дужчого за собі. Колі ж треба було б перечекати неминучу загрозу де-небудь при березі чи в плавнях, запорожець бравши у рот звичайнісіньку очеретину й тривалий годину міг просидіти под водою, дихаючи через трубочку. За звичаєм, запорожці голили собі бороди і голови, лишаючи лише довгі вуса і оселедець. Оселедець звисав із маківки, і часто його намотували на вухо. Одяг теж був незвичайний: червоні, як жар, й широченні шаровари, жупан, барвистий пояс, із-за якого стирчало кілька пістолів, шапка із китицею, при боці шабля та ще колиска із мідним ланцюжком мало не дуже до п'ят. Слава про волелюбних козаків-запорожців линула широким світом. Про них знала вся Європа й схід, смердоті залишили славну сторінку як лицарі честі і захисники рідної землі. Ця культурна спадщина нашого народу сьогодні мало досліджена. А це ж було б нашим пращурів віруванням, так саме, як ми віримо в Ісуса Христа. Тільки із чиєїсь легкої руки це нині назвали міфологією. Це був спосіб життя наших предків, спосіб гармонійного поєднання і ототожнення собі із природою. Давні українці малі свій Олімп, природа їм був живою, смердоті вірили в її чарівну силу. Крім головних божеств: Сварога, Дажбога, Перуна, Велеса, Ярила, Купала, смердоті поклонялися Сонцю, Місяцеві, зіркам, а також всім явищам природи: блискавці, морозу, вітру, вогню, воді тощо. У родинному колі особливими почестями був наділена Берегиня — найдавніша богиня добра і захисту людини від усякого зла. З годиною Берегиня стає «хатньою» богинею. Вона захищає оселю, усю батьківщину, малих дітей від хвороб, лиха, лютого звіра, смерти тощо. Зображалась чи вишивалась Берегиня на білих рушниках, що вивішу-чалися над вікнами і дверима, й мала захищати домівку від чорних сил. Образ Берегині вишивався на одязі, вирізьблювався на віконницях, ґанку. Невеликі зображення Берегині із глини чи міді носили на груд. Традиційне зображення Берегині — символічна постать жінки з застережливо піднятими руками. її образ із 14 століття входити до українського народно-прикладного мистецтва і дійшов до відома наших днів. Про це нагадує, зокрема, Київська Оранта з піднятими руками, аби стоїть на захисті всієї землі української.