Світанок застав нас уже на озері. Повітря було чистим, прозорим, свіжим, наче тут побував чарівник. Ми не поспішаючи розкладали вудочки, а дорослі го¬тували місце для намету. Місце було чарівне. Невелике лісове озерце удалині від міської метушні, густий старий змішаний ліс, що, як нам розповідали, так і кишів зайцями і косулями.
Наш пес, стомившись за дорогу, приліг і тут же заснув. Ще б пак, не встиг уві¬йти в ліс, як кинувся лякати білок і птахів. Можна подумати, що його дуже наля¬калися. Бідолашний, він навіть захрипнув від гавкання.
Ми ще вчора збиралися виїхати за місто, але несподівано погода зіпсувалася. Ранок був похмурий, непривітний. Ось-ось дощ піде. Лише за три години з-під хмари заблищало сонце, і батько сказав, що завтра буде дивовижний день, тому що так буває: якщо після дощу виглядає сонечко, обов'язково чекай на чудову погоду.
Я вирішив оглянути місцевість. Пройшов у хащі, побачив там лісовий малинник. Кущ ялівцю бризнув мені в обличчя росинками, і я мимоволі розсміявся. Раптом я почув якісь незрозумілі, незвичайні звуки. Обережно, щоб нікого не сполохати, якщо там справді хтось був, я рушив на звук. У малиннику сиділо крихітне зайченя і тихесенько пищало. Може, плакало? Як воно тут опинилося? Де його мати?
Нечутно підійшов Василь, брат, взяв на руки малого, і тільки тоді ми помітили на шийці свіжу ранку. Може, лисиця тягла здобич, а ми порушили лисячі плани, і їй довелося кинути сірого.
Зачинався день. Повільно, велично піднімалося сонце. Озеро заблищало, ніби хтось розлив розплавлений метал. А в гущині було темно, наче сутінки згустили¬ся, і глухо.
Платон, наш пес, чхнув уві сні, прокинувся і підійшов до кошика з зайченям. Схиливши вбік голову, він приязно дивився на лісову істоту.
— Ну, що, Платоне, візьмемо його із собою?
Платон ніби випадково озирнувся на хащі, наче намагався сказати, щоб лісо¬вий мешканець залишився там, де народився. Звісно, ми не могли кинути напризволяще пораненого зайця. Ми принесли його додому, обробили ранку. Зайченя одужало за три дні. Батько повернув малого до лісу.