Южети спогадів живі, відверті, без фальшу, їх приємно згадувати. Інші ж навпаки – такі ж справжні як і «Мівіна» зі смаком курки, їх хочеться забути, а то і взагалі видерти з Книги спогадів. Поруч із пам’яттю лежить старенький іграшковий ведмедик. Це дитинство. Воно цілком не вписується в книгу з золотою окантовкою і живе своїм автономним життям у моїй душі. Дитинство тепле, як мамині руки і солодке як новорічні мандарини. Біля ведмедика лежить пісочний годинник. Це мої плани, цілі. Те, чого я ще досягну в своєму житті. Те, що вкотре підтвердить мій людський статус. Біля годинника хмаринка білого диму. Я намагаюся вловити її руками, але не можу. Знаєте чому? Бо це мрії. А мрії на те і є, щоб ніколи не здійснюватись. Якщо мрія стає недалекою від свого здійснення – вона крізь невидимий отвір втікає до годинника перетворюється на ледь помітну піщинку перероджуючись в ЦІЛЬ і чекає свого переходу з НЕВИКОНАНОГО в ДОСЯГНУТЕ. На самому дні, забився чорний клубок – це страх. Він схожий на намоклі шерстяні нитки. Колючий, неприємний на дотик і важкий. Ставлю його на місце. І закриваю скрию. Там ще багато всього, але мені пора вертатись до твору. Я відкриваю очі і розглядаю кімнату. У кімнаті світло, просторо, свіжо, ніби по-новому. Чи то може після тісного контакту
з власною свідомістю у мене таке відчуття. Але все ж, як дивно жити. Як дивно жити, пити чужі компліменти, отримувати нові знання, ділитися дружбою, коханням, мріяти…. І як страшно до всіх цих слів приставити приставку НЕ. Бо з приставкою НЕ – ми перестаємо бути людьми, особистостями. Кожна людина схожа на дзеркало – інші бачать тільки те, що хочуть самі, те що інтересує виключно їх. Для кожної людини — ми інші. Для когось добрі, злі, ніжні, нестерпні, жорстокі, чуйні, красиві, найкращі, примхливі. Це всі поняття – визначення нас, людей, як частини суспільства. Ми просто фрагменти мозаїки певних норм, що формувалися впродовж багатьох віків, і досі продовжуємо будувати свою, нову мозаїку…))