Серед творів національної прози 60-х рр. ХІХ ст. з цього погляду варта уваги перш за все повість Марка Вовчка «Інститутка». Показовими є мовні партії старої поміщиці та її онуки-інститутки, їх своєрідність, як лексична, так і інтонаційна, у чому вбачаємо соціально-психологічне єство цих образів. Особливо показова в цьому відношенні мова інститутки: улеслива, ніжна стосовно старої пані, груба й різка у взаєминах з кріпаками і вередливо- вимоглива у розмовах із чоловіком. Що ж до мови пана-лікаря, то і в ній відбиваються особливості його характеру: безвольного, безпринципного ліберала, що стає справжнім квачем у руках жорстокої та егоїстичної жінки, його мова звернена до неї, пересипана ласкавими та ніжними до приторності словами (серденько моє, люба моя тощо), сентиментально забарвлена і в інтонаційному відношенні відбиває його слухняність, запобігливість. Позначена індивідуальними особливостями також мова кріпаків. Проста, сердечна, вона відбиває загальну атмосферу взаємної поваги, співчуття, доброзичливості, що панує в стосунках між селянами. Найбільшою оригінальністю відзначається мова Назара: жартівлива, дотепна, інколи гірко-іронічна. Так, коли Прокопа відправляли в солдати, то, звертаючись до Устини, він говорить: «− Чого злякалась? Чого плачеш? Гірше не буде!... От чи буде краще, – не знаю...»
З відвертою іронією говорить Назар про панів, і в його словах відчувається моральна зверхність над ними фізично й духовно здорової людини. Прокіп мовчазний, небагатослівний, проте знаходить ніжні слова, звертаючись до коханої Устини, у чому відбивається сувора, вольова й сердечна його вдача. Індивідуалізована також мова бабусі-кріпачки. З паном і панею вона розмовляє стримано, ввічливо, з почуттям власної гідності. Звертаючись до кріпаків, бабуся знаходить теплі співчутливі слова, У той же час у її мові, позбавленій гостро експресивної лексики, різких інтонаційних переходів, втілено почуття безвиході й покори.