І-шов дід лі-сом, а за ним біг-ла со-бач-ка. Дід за-гу-бив ру-ка-вич-ку.
От біг-ла миш-ка, по-ба-чи-ла ру-ка-вич-ку і за-ліз-ла все-ре-ди-ну:
— Тут я бу-ду жи-ти!
Ко-ли це жаб-ка пли-га-є та й пи-та-є:
— А хто, хто в цій ру-ка-вич-ці?
— Миш-ка — шкря-бо-туш-ка. А ти хто?
— Жаб-ка — скре-ко-туш-ка. Пус-ти й ме-не!
— І-ди!
От у-же їх дво-є.
Ко-ли бі-жить зай-чик, при-біг до ру-ка-вич-ки та й пи-та-є:
— А хто, хто в ру-ка-вич-ці?
— Миш-ка — шкря-бо-туш-ка, жаб-ка — скре-ко-туш-ка. А ти хто?
— А я зай-чик — по-бі-гай-чик. Пус-тіть і ме-не!
— Та йди!
От у-же їх тро-є.
Ко-ли бі-жить ли-сич-ка та й пи-та-є:
— А хто, хто в цій ру-ка-вич-ці?
— Миш-ка — шкря-бо-туш-ка, жаб-ка — скре-ко-туш-ка, зай-чик — по-бі-гай-чик. А ти хто?
— А я ли-сич-ка — сес-трич-ка. Пус-тіть і ме-не!
— Та йди!
О-то вже їх чет-ве-ро ста-ло.
Аж су-не вов-чик та й со-бі до ру-ка-вич-ки, пи-та-єть-ся:
— А хто, хто в ру-ка-вич-ці?
— Миш-ка — шкря-бо-туш-ка, жаб-ка — скре-ко-туш-ка, зай-чик — по-бі-гай-чик та ли-сич-ка — сес-трич-ка. А ти хто?
— Та я вов-чик — бра-тик. Пус-тіть і ме-не!
— Та йди вже!
У-ліз і той — у-же їх п'я-те-ро.
Де не взяв-ся — бі-жить ка-бан:
— Хро-хро-хро! А хто, хто в цій ру-ка-вич-ці?
— Миш-ка — шкря-бо-туш-ка, жаб-ка — скре-ко-туш-ка, зай-чик — по-бі-гай-чик, ли-сич-ка — сес-трич-ка, вов-чик — бра-тик. А ти хто?
— Хро-хро-хро! А я ка-бан — ік-лан. Пус-тіть і ме-не!
— О-це ли-хо! Хто не на-бре-де, та все в ру-ка-вич-ку! Ку-ди ж ти тут у-лі-зеш?
— Та вже влі-зу, — пус-тіть!
— Та що вже з то-бо-ю ро-би-ти, — йди!
У-ліз і той. У-же їх шес-те-ро, у-же так їм тіс-но, що й ні-ку-ди.
Ко-ли це трі-щать ку-щі, ви-ла-зить вед-мідь та й со-бі до ру-ка-вич-ки, ре-ве й пи-та-єть-ся:
— А хто, хто в цій ру-ка-вич-ці?
— Миш-ка — шкря-бо-туш-ка, жаб-ка — скре-ко-туш-ка, зай-чик — по-бі-гай-чик, ли-сич-ка — сес-трич-ка, вов-чик — бра-тик та ка-бан — ік-лан. А ти хто?
— Гу-гу-гу! Як вас ба-га-то! А я вед-мідь — на-брідь. Пус-тіть і ме-не!
— Ку-ди ж ми те-бе пус-ти-мо, ко-ли й так тіс-но?
— Та я-кось бу-де-мо!
— Та вже йди, тіль-ки скра-єч-ку!
У-ліз і вед-мідь — се-ме-ро ста-ло.
Та так вже тіс-но, що ру-ка-вич-ка ось — ось ро-зір-веть-ся.
Ко-ли це дід ог-ля-дів-ся — не-ма ру-ка-вич-ки. Він то-ді на-зад — шу-ка-ти ї-ї, а со-бач-ка то-ді: «Гав-гав-гав!»
Во-ни всі як зля-ка-лись, та як ви-рва-лись із ру-ка-вич-ки, — так у-сі й по-роз-бі-га-ли-ся лі-сом.
При-йшов дід та й за-брав сво-ю ру-ка-вич-ку.