То був чудовий травневий вечір. Вітерець тихо хитав трави, верби та тополі лісосмуги гойдали довгим гіллям. Під яскравими літніми зорями, біля малої ватри, сиділи троє друзів.
Цей похід відкладався занадто довго, тож при першій нагоді втекти до нічного степу, товариші «при повному спорядженні» вислизнули з-під нудного повсякдення. І тепер,у дружній компанії, під невимушені розмови і прості розваги їм у всій, як їм здавалось, повноті відкривалось поняття «воля».
- А я йому, значить, такий кажу, мовляв «не лізь не у свою справу»!
- Брешеш, ох брешеш! Щоб ти, та на старшокласника… Вигадуй далі!
- Хлопці, тихше.
- О! І Стас зі мною згоден.
- Та тихше! Прислухайтеся… чуєте?
Серед вечірньої тиші вирізнявся дивний скрипучо-гудяий звук. Він наростав, і от, здавалося весь степ чує той чудний гомін. Раптом десь з півночі спалахнуло бузкове сяйво, стрілою чкурнуло на схід, до лісосмуги, а потім згасло, і тільки земля здригнулась під ногами.
Не змовляючись, мовчки, хлопці мов по команді побігли до "місця падіння".
Проте там нічого не було. Лісосмуга, що з часом розрослась у верболози, була незаймана. та, чому б не перевірити? Вже зовсім стемніло. Друзі розділились.
Стас (що мав гарний слух) узя більше впрао і йшов з краю. І тут....
Завершення вигадайте самі. Я, здається, ледь не втопила клавіатуру.